загрузка...
ЗНО 2015 Шкільні твори Нелітературні твори Каталог авторів Скорочені твори Конспекти уроків Підручники
5-11 клас
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Теорія літератури
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Контакти
Зарубіжна література
Інші предмети
Сочинения на русском



загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


ЗМІСТ

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ

Сентименталізм (від франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літе­ратурний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що характеризується праг­ненням відтворити світ почуттів простої людини й викли­кати співчуття до героїв у читачів. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лорен­са Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 p.). Саме ж слово «сентиментальний» існувало в Англії ще до публікації стернівського роману: його перше використання зафіксував англійський словник 1749 року ви­дання. Однак до виходу роману Л. Стерна воно вживалося в мові художньої літератури рідко, і до того ж виступало у двох основних значеннях: «розсудливий» і «здатний до спів­чуття». З 60-х років XVIII століття починає переважати друге значення слова «сентиментальний».
 
Риси сентименталізму як нового напряму помітні вже в європейських літературах ЗО—50-х років XVIII століття. Сентименталістські тенденції спостерігаються в літературі Англії (поезія Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея), Франції (романи Р. Маріво і А. Прево, «сльозлива комедія» П. Лашос-се), Німеччини («серйозна комедія» X. В. Ґеллерта, почасти «Мессіада» Ф. Клопштока). Але як окремий літератур­ний напрям сентименталізм оформлюється в 1760-ті роки. Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С Річардсон («Памела», «Кларіса»), О. Ґолдсміт («Век-фільдський священик»), Л. Стерн («Життя та думки Трістра-ма Шенді», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й. В. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шіллер («Розбійники»), Жан Поль («Зібенкез») в Німеччині; Ж.-Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця»), Б. де Сен-П'єр («Поль і Віргінія») у Франції; М. Карамзін («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радищев («Подорож з Петербурга в Москву») в Росії. Позначився напрям сентименталізму й на інших європейсь­ких літературах: угорській (Й. Карман), польській (К. Брод-зінський, Ю. Нємцевич), сербській (Д. Обрадович). Диску­сійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостері­гаються у творчості деяких визначних українських письмен­ників, зокрема І. Котляревського («Наталка Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана»).
 
На відміну від багатьох інших літературних напрямів, естетичні принципи сентименталізму не знаходять закін­ченого вираження в теорії. Сентименталісти не створювали будь-яких літературних маніфестів, не висували власних ідеологів і теоретиків, якими були, зокрема, Н. Буало для класицизму, Ф. Шлеґель для романтизму, Е. Золя для натуралізму. Не можна сказати, що сентименталізм розро­бив і власний творчий метод. Вірніше було б розгляда­ти сентименталізм як певний умонастрій з характерними ознаками: почуття як основна людська цінність і вимір, меланхолійна мрійність, песимізм, почуттєвість, особистіс-ність переживань тощо.
Сентименталізм зароджується всередині просвітницької ідеології. Він стає негативною реакцією на просвітницький раціоналізм. Культові розуму, що панував як у класицизмі, так і в просвітництві, сентименталізм протиставив культ почуття. На зміну знаменитому вислову філософа-раціо-наліста Рене Декарта: «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, існую») приходять слова Жан-Жака Руссо: «Я відчуваю, отже, існую». Митці-сентименталісти рішуче відкидають одно­бічний раціоналізм Декарта, який утілився в нормативності й суворій регламентації в класицизмі. Сентименталізм спи­рається на філософію агностицизму англійського мисли­теля Девіда Юма. Агностицизм був полемічно спрямований проти раціоналізму просвітителів. Він піддавав сумніву віру в безмежні можливості розуму. За Д. Юмом, усі розу­мові уявлення людини про світ можуть бути помилкови­ми, а моральні оцінки людей — засновані не на порадах розуму, а на емоціях або ж «активних відчуваннях». «Ро­зум, — вважає англійський філософ, — ніколи не має перед собою ніяких речей, окрім сприйнять...» Згідно з цим вади і доброчинності є категоріями суб'єктивними. «Коли ви визнаєте якийсь учинок або характер хибним, — стверджує Д. Юм, — ви маєте на увазі під цим лише те, що в силу особливої організації вашої природи ви відчуваєте при його спогляданні...» Філософський грунт для сентименталізму підготували двоє інших англійських філософів — сенсу­алісти Френсіс Бекон і Джон Локк. Вони надавали першо­чергову роль у пізнанні світу саме почуттю. «Розум може помилятися, почуття — ніколи», — цей вислів Ж.-Ж. Руссо можна вважати загальним філософським та естетичним кре­до сентименталізму.
 
Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широ­кий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу люди­ни, до її психології. Світ же зовнішній, зауважує відомий російський дослідник П. Берков, для сентименталістів «є цін­ним лише остільки, оскільки він дає змогу письменникові віднайти багатство своїх внутрішніх переживань... Сенти­менталістові важливо саморозкриття, оголення складного психічного життя, що відбувається в ньому, а не об'єк­тивна користь його творів». Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони опи­сують страждання самотньої людини, нещасливе кохан­ня, а нерідко й смерть героїв. Письменник-сентименталіст завжди прагне викликати співчуття до долі персонажів. Так, автор повісті «Нещасливий М-в» російський сентименталіст А. Клущин закликає читача поспівчувати ге­рою, який через неможливість поєднати свою долю з коханою дівчиною кінчає життя самогубством: «Чувстви­тельное, непорочное сердце! Пролей слезы сожаления о несчастном самоубийце; снизойди к Предвечному, помо­лись об нем — берегись любви! — берегись сего тирана чувств наших! Стрелы его ужасны, раны неисцелимы, тер­зания ни с чем не сравненны».
 
Герой сентименталістів демократизується. Це вже не цар або полководець класицистів, який діє у виняткових, екстра­ординарних умовах, на тлі історичних подій. Герой сенти­менталізму — цілком ординарна людина, як правило, пред­ставник нижчих верств населення, людина чутлива, скром­на, з глибокими почуттями. Як зазначав французький сенти­менталіст Ф.-Ж. Мармонтель, «повірити в те, що нам потріб­ні титули для того, щоб стати схвильованими, — значить образити людське серце й не визнавати природи». Події у творах сентименталістів відбуваються на тлі повсякденного, цілком прозаїчного життя. Нерідко воно замикається все­редині родинного побуту. Таке особисте, приватне життя зви­чайної людини протистоїть екстраординарним, неправдо­подібним подіям у житті аристократичного героя класи­цизму. До речі, проста людина в сентименталістів іноді страждає від сваволі дворян, але вона здатна також і «пози­тивно впливати» на них. Так, служницю Памелу з одно­йменного роману С. Річардсона переслідує й намагається спокусити її хазяїн — сквайр Б. Однак Памела є зразком доброчесності — вона відхиляє всі залицяння. Це зумовило зміну ставлення дворянина до служниці. Переконавшися в її доброчесності, він починає поважати Памелу й по-справжньому закохується в неї, а в кінці роману — одружу­ється з нею.
 
Чутливі герої сентименталізму часто є диваками, людь­ми вкрай непрактичними, непристосованими до життя. Особливо ця риса притаманна героям англійських сенти­менталістів. Вони не вміють і не бажають жити «як всі», жити «за розумом», — теж полемічно спрямована проти раціоналізму риса. Персонажі романів Ґолдсміта і Стерна мають свої власні захоплення, що сприймаються як чудер­нацькі: пастор Прімроз з роману О. Ґолдсміта пише трактати про одношлюбність духовенства. Тобі Шенді з роману Л. Стерна захоплюється фортифікацією й будує іграшкові фортеці, які сам і бере в облогу. Герої творів сентименталіз­му мають свого «коника». Лоренс Стерн, який і винайшов це слово, писав: «Коник — це веселе, перемінливе створіння, світлячок, метелик, малюночок, дрібничка, що-небудь, за що чіпляється людина, щоб утекти від звичайної течії життя, полишити на годинку життєві тривоги й турботи».
 
Взагалі, пошуки своєрідності в кожній людині зумовлю­ють яскравість і багатоманітність характерів у літерату­рі сентименталізму. Автори сентименталістських творів не протиставляють різко «позитивних» і «негативних» героїв. Так, Руссо характеризує задум своєї «Сповіді» як бажання показати «одну людину в усій правді її природи». Герой «Сентиментальної подорожі» Йорік робить учинки як бла­городні, так і низькі, а часом опиняється в таких склад­них ситуаціях, що однозначно оцінити його дії неможливо.
 
Сентименталізм змінює жанрову систему сучасної йому літератури. Він відкидає класицистичну ієрархію жанрів: у сентименталістів уже немає жанрів «високих» і «низьких», усі вони є рівноправними. Жанри, що домінували в літе­ратурі класицизму (ода, трагедія, героїчна поема), посту­паються місцем новим жанрам. Зміни відбуваються в усіх родах літератури. В епосі панують жанри подорожніх нота­ток («Сентиментальна подорож» Л. Стерна, «Подорож з Петербурга в Москву» О. Радищева), епістолярного роману («Страждання юного Вертера» Гете, романи Річард-сона), з'являється сімейно-побутова повість («Бідна Ліза» М. Карамзіна). В епічних творах сентименталізму важливу роль відіграють елементи сповіді («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо) та споминів («Черниця» Д. Дідро), що надає можливості глибшого розкриття внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів і переживань. Жанри лірики,— елегії, ідилії, мадри­гали, послання, — мають на меті психологічний аналіз, розкриття суб'єктивного світу ліричного героя. Видатними ліриками сентименталізму були англійські поети (Дж. Том-сон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдсміт). Похмурі мотиви в їхніх творах зумовили виникнення назви «цвинтарна поезія». Чи не наивідомішим поетичним твором сентименталізму стає «Елегія, написана на сільському цвинтарі» Т. Ґрея. Роз­робляли сентименталісти й жанри драми. Серед них — так звані «міщанська драма», «серйозна комедія», «сльозлива комедія». У драматургії сентименталізму скасовуються сумно­звісні «три єдності» класицистів, синтезуються елементи тра­гедії та комедії. Справедливість жанрового зміщення був змушений визнати Вольтер. Він підкреслював, що воно ви­кликане й виправдане самим життям, оскільки «в одній кім­наті сміються з того, що служить предметом зворушення в іншій, і та ж сама особа інколи переходить протягом якоїсь чверті години від сміху до сліз з одного і того ж приводу».
 
Відкидає сентименталізм і класицистичні канони ком­позиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширюються ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні п'ять елементів сюжету. Посилюєть­ся в сентименталізмі й роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.
 
Найбільш ексцентричним за формою твором сентимента­лізму є роман Л. Стерна «Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена». Саме прізвище головного героя означає «не­розсудливий». Такою ж «нерозсудливою» здається й уся структура стернівського твору. В ньому багато ліричних від­ступів, усіляких дотепних зауважень, розпочатих, але не за­кінчених новел. Автор постійно відступає від теми, розпо­відаючи про якусь подію, він обіцяє далі повернутися до неї, але цього не робить. Порушений у романі хронологічно послідовний виклад подій. Деякі розділи твору надруковані не за порядком їхньої нумерації. Іноді Л. Стерн взагалі залишає порожні сторінки, передмову ж та присвяту до роману вміщено не на традиційному місці, а всередині першого тому. Англійський сентименталіст пародіює про­світницькі романи з їхньою залогізованістю та структурною чіткістю. В основу «Життя та думок» Стерн поклав не логічний, а емоційний принцип побудови. Для Л. Стерна важлива не зовнішня раціональна логіка й послідовність подій, а зображення внутрішнього світу людини, поступова зміна настроїв і душевних порухів.
 
Сентименталізм демократизує мову художнього твору — вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Здебільшого зникають риторичні пишномовності й архаїз­ми. Художні засоби й лексичні одиниці беруться з фольк­лору, інтерес до якого посилюється в сентименталізмі. Так, М. Карамзін проводив велику роботу над удосконален­ням російської літературної мови. Він зменшив кількість слов'янізмів, збагатив «середній штиль» словами з народ­ної мови, полегшив синтаксис. Мовні засоби сентимента­лістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся»: «Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'янень­ка, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки гра­ють; веселенька і від неї наче сяє...»
 
Не існує єдиної думки в літературознавстві на предмет наявності сентименталістського напряму в українській літе­ратурі. Найвидатніші вітчизняні літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що вияву в українській художній свідомості сентименталізм не здобув. «В україн­ській літературі, — зауважує Дмитро Чижевський, — не­має потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму». Розглядаючи оповідання Квітки, які нерідко характери­зуються як сентиментальні, вчений зазначає: «В них є чут­тєвий елемент, чутливі сцени, але немає сентиментального стилю, „чутливого" змалювання подій з суб'єктивними виявами почуття самого автора». Проте існує і протилежна точка зору. Так, І. Лімборський вбачає типо­логічну спорідненість українських письменників XVII— XVIII століть із європейським сентименталізмом. Дослідник стверджує, що в першій половині XIX сторіччя сенти­менталізм проявив себе в усіх родах української літератури (див.: Лімборський І. Сентименталізм: Історія української літе­ратури XIX століття: В 3 кн. Київ, 1995. Кн. І. С 212—239). Звичайно, напрям сентименталізму не міг не мати пев­них негативних рис, до яких можна віднести нудотність і слізливість, моралізаторство і дидактизм. Однак здобутки цього напряму — нові жанрові форми, психологічний аналіз, інтерес до життя простої людини, почуттєва сторо­на людського існування тощо, — створюють ґрунт для літературних напрямів, які приходять на зміну сенти­менталізмові в XIX столітті. Естетичні й поетичні риси, форми й засоби сентименталістської літератури викорис­товуються у творах романтизму й реалізму.

загрузка...

Яndex
 
загрузка...
Google