Пародіювання (грец. παρωδία —
переробка на смішний лад) — наслідування, що
спотворено повторює особливості оригіналу,
виражає сатиричне чи критичне ставлення до
окремих героїв, ідей, стилістичних особливостей
першоджерела. Уже в стародавній Греції до цього
прийому звертався Арістофан у комедіях «Хмари» та
«Жаби». Перша з них пародіює знаменитого
філософа Сократа і його учнів, друга — трагедії
Еврипіда. Сервантесівський «Дон Кіхот» є
пародіюванням середньовічних рицарських
романів. При цьому пародія Сервантеса
виявилася за своїми ідейно-художніми якостями
кращою за оригінали.
Нова українська література починалася з пародії
відомого твору римського письменника Верґілія
І. Котляревським («Ене'ща»). Використавши
Вергілієву форму, зберігши його сюжет, назву та
імена героїв, український письменник наповнив
старий зміст новим матеріалом. В результаті
українська історія кінця XVIII — початку XIX
століття, національні характери надали «Енеїді» І.
Котляревського сатиричного й гумористичного
забарвлення. (До речі, «Енеї-да» й до
Котляревського пародіювалася італійцем Д. Лаллі,
французом П. Скарроном, австрійцем А. Блюмавером,
росіянином М. Осиповим.) В. Ярошенко залишив
вдалу пародію на вірші М. Рильського. Спершу
він наводить такий рядок з його поезії:
Люби свій виноград і заступ свій
дзвінкий.
А потім так пародіює його стиль:
Люби картоплю, кріп, капусту й буряки. Народи
й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани
чухмарились вошині, Стоїть уже кіно і каже дивні
дива, В змаганні вічному шаліє смертний люд. Ти
знай, що тільки тут, де невгамовний труд У черево
землі-матусі ніж усадить, Дозріють соняхи і
гарбузи обсядуть.
Чимало пародій належать Остапу Вишні, Ю.
Івакіну, О. Жолдаку.
Близько до пародії знаходиться шарж
(франц. charger — навантажувати), що
основується на деформації чи виокремленні
певних рис твору або характеру людини з метою
досягнення комічного
ефекту.
