Притча (давньорос. притьча — те, що
притичеться, приміряється до чогось і таким
чином отримує своє значення) — короткий
фольклорний або літературний розповідний твір
повчального характеру, орієнтований переважно
на алегоричну форму доведення змісту етичних
цінностей буття. Ю. Клим'юк визначає притчу як
«твір з моральною постановою, що містить
узагальнений життєвий досвід і покликана допомогти
кожному, незалежно од віку, засвоїти певні
принципи поведінки, дати ключ до сприйняття
книжної мудрості». Жанр притчі
оформлюється в усній народній творчості й
генетично веде своє походження, як вважають окремі
дослідники, від так званого аполога (казки
про тварин), з якого розвинулася й байка, за
жанровими ознаками найбільш споріднена з
притчею. Генезис і жанрову структуру притчі в
сукупності ознак, що мають відрізнити цю
форму від близької до неї байки, Ю. Клим'юк
характеризує так: «Близька жанрова форма притчі та
байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу
до казки, від казки до аполога.., з якого й
розвинулася власне байка і притча. Повчальність,
алегоричність, філософічність, зовнішня
подібність побудови — це ті риси, що єднають
притчу з байкою. Водночас притча має ряд
відмінностей. Якщо байка змальовує характер
людини, викриває π негативні риси, то в притчі на
характери героїв звертається мало уваги, вони є
часто неконкретними, можна сказати, навіть
абстрактними, повністю залежать од наперед заданої
думки. <...> Архаїко-урочиста манера оповіді
надає притчі певної інтонації, позначається на
образній системі.
І ще така істотна різниця: байка є твором
комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча
можуть бути притчі гумористичні й сатиричні). За
мірками класицизму притча належить до високого
стилю, байка ж — до низького.
Притчу ще часто називають параболою. Парабола
— це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних
жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот,
оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і
його тлумачення утверджувалися певні
думки...
<...> Відповідно до змісту й ідейного
спрямування притча ділиться на релігійну й
світську, філософську й моральну, а також
фольклорну. Притча може мати різні модифікації:
короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка,
сентенція), фабульна притча (прозова і віршова),
притча з поясненням і без пояснення, притча з
алегорією і без алегорії, притча-парабола, притча
— розгорнуте порівняння». Порівняйте з таким розумінням параболи та
принципів її сумісності з притчею: «В основу
притчі покладений принцип параболи: оповідь
відривається від сучасного авторові світу, інколи
взагалі від конкретного часу, конкретних обставин,
а далі, рухаючись немовби по кривій, знову
повертається до свого предмета й дає
філософсько-етичне його осмислення та оцінку;
в „надчасовому" міститься характеристика
сучасності, окремий факт концентрує комплекс
суспільних суперечностей і ставлення автора до
них» (Д. Чавчанідзе).
В українській літературі притчу як основу
фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр
використовували І. Франко (притчі зі збірки поезії
«Мій Ізмарагд»), В. Земляк (романи «Лебедина
зграя», «Зелені Млини»), В. Шевчук («Дім на
горі»), В. Яворівський («Оглянися з осені»), Є.
Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і
лукавий»), Б. Олійник (поема «Сім») та ін.
Блискучі зразки притчі містяться в творчості
Л. Толстого, Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Б.
Брехта.
|
загрузка...
Украинская Баннерная Сеть
|