Міракль (франц. miracle, від лат. miraculum — диво) — жанр середньо­вічної віршованої драми, заснованої на житті, діяннях і чудесах святих або Богородиці. Виник міракль на зламі XII—XIII століть у Франції. Першою відомою драмою цього жанру є «Гра про святого Миколая» (бл. 1200 р.) Жана Боделя. У XIII сторіччі з'являється один з найвизначніших європейських міраклів — «Міракль про Теофіла» парижанина Рютбефа. Обсяг творів, що належали до цього жанру, був невеликим, тому міраклі часто об'єднувалися в цикли (так, збереглися тексти п'яти циклів англійських міраклів, що на­лежать до XIV—XV століть). Виконувалися п'єси учнями міських церковних шкіл або ж акторами-аматорами. З розвитком жанру сюжети міраклів зближуються з побутом і подіями повсякдення. Іноді міраклі будувалися на матері­алі із життя міст («Міракль про Гібур»), монастирів («Вря­тована абатиса»), замків («Міракль про Берту з довгими ногами»). В міраклях з'являються психологічні характери й конфлікти (італійський міракль «Вистава про Стеллу»), трапляються мотиви соціальної критики (французький «Мі­ракль про Роберта-Диявола»).

Міракль проіснував на європейській сцені до XVIII століття. На рубежі XIX—XX століть представники символіст­ського театру намагалися відродити цей жанр (сатирична драма М. Метерлінка «Диво святого Антонія»). У країнах Латинської Америки традиція міраклю існує і сьогодні.

 

В українській драмі міракль виникає під впливом театру єзуїтів, на що вказують «алегоричний ліро-епічний характер і символи ίί основані на них сценічні ефекти й кінцевий апофеоз Божої Матері». Най­старішою драмою цього жанру був міракль «Олексій, чоловік Божий» (1674 p.), надрукований у печерській друкарні. Наприкінці XVIII століття з'являється український міракль «Успенська драма», в основу якого покладено як оповідання про Успіння Богородиці, так і житія святих.