Послання —
епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у
формі звернення до певної реально існуючої особи
(іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру
вважають римського поета І століття до нашої
ери Горація, який у «Посланні до Пізонів»
виклав свої погляди на поетичну творчість і
правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у
творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає
в літературі класицизму, як
західноєвропейського, так і
східнослов'янського, в якому воно широко
культивувалося: Н. Бу-ало, Вольтер, А. Поп, О.
Сумароков, А. Кантемір, Г. Дер-жавін, О. Пушкін;
пізніше — В. Маяковський («Послання пролетарським
поетам», «Лист до Тетяни Яковлєвої»), С. Єсенін
(«Лист матері», «Послам Грузії»), К. Симонов
(«Відкритий лист») та інші.
Зміст віршових послань може бути
найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками
до політичних декларацій, філософських
узагальнень, естетичних програм. Широко
представлений цей жанр в українській літературі.
Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і
живим, і ненарож-деним землякам моїм в Україні і
не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю»,
«Марку Вовчку», «До Основ'яненка», «М.
Костомарову». Чимало таких віршів є у творчості І.
Франка («Товаришам з тюрми», «Мойому читачеві»,
«Молодому другові»), Лесі Українки («Товаришці на
спомин»). Цю жанрову форму використовували
практично всі визначні українські поети XX
століття (П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара,
В. Сосюра, М. Бажан).