Послання — епістолярно-публіци­стичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають рим­ського поета І століття до нашої ери Горація, який у «Пос­ланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну твор­чість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літе­ратурі класицизму, як західноєвропейського, так і східно­слов'янського, в якому воно широко культивувалося: Н. Бу-ало, Вольтер, А. Поп, О. Сумароков, А. Кантемір, Г. Дер-жавін, О. Пушкін; пізніше — В. Маяковський («Послання пролетарським поетам», «Лист до Тетяни Яковлєвої»), С. Єсенін («Лист матері», «Послам Грузії»), К. Симонов («Відкритий лист») та інші.

 

Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних деклара­цій, філософських узагальнень, естетичних програм. Широко представлений цей жанр в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарож-деним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка», «М. Костомарову». Чимало таких віршів є у творчості І. Франка («Товаришам з тюрми», «Мойому читачеві», «Молодому другові»), Лесі Українки («Товаришці на спо­мин»). Цю жанрову форму використовували практично всі визначні українські поети XX століття (П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Бажан).