Легенда (від лат. legenda — те, що слід читати) фольклорний або літе­ратурний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. З усіх інших епічних жанрів легенда найближче стоїть до міфу, оскільки, як і в останньому, в ній ідеться про фантастичні події, проте, на відміну від міфу, в основі легенди лежить, хоча й щедро прикрашена вигадкою, розповідь про реальні історичні події та про реальних історичних осіб, які з тих чи інших причин запали в народ­ну пам'ять. Етимологію поняття «легенда» й характерні ознаки таких творів В. Домбровський, наприклад, харак­теризує так: «Імення легенди є латинського походження, словом „legenda", „те, що має бути читане", означає в середньовічних монастирях витяг із св. Письма або життє­писів Святих, призначений до голосного читання за тра­пезою („Потім у трапезу мав вже поспішати. Черговий він був за обідом читать". — „Легенда про ченця, що жив триста літ"). Дорогою перенесення значення перейшло те імення на оповідання з життя І. Христа на землі, Пресв. Богоматері і Святих угодників і мучеників. Ті оповідання визначались вільним і нестримним польотом поетичної фантазії, що... не дуже-то зважала на церковну традицію; задовольняючи вроджену людині потребу зайняти уяву незвичайним і чудесним, вони разом з тим мали за завдан­ня впливати на поглиблення релігійного духа і популяризування релігійних істин. Джерелом легендарних опові­дань є так зв. апокрифічні книги Св. Письма» [25, 27]. Зміст легенд не обов'язково пов'язується з викладом христи­янських і, взагалі, релігійних діянь. В основу значної час­тини легенд покладено зміст цілком світського характеру. Для диференціації релігійного і світського елементів у струк­турі даного епічного жанру, легендами інколи називають лише твори на релігійну тематику, тоді як легендарні твори зі світською тематикою називають переказами (рос. — предание) (термінологічної ваги така диференціація, про­те, не набрала). Легенди лежать в основі фабул творів А. Міцкевича («Пані Твардовська»), В. Гюго («Легенда про Юліана Милостивого»), Г. Флобера («Спокуса св. Антонія»), Г. Манна («Доктор Фаустус»), В. Брюсова («Рея Сіль-вія»), О. Герцена («Легенда»), Л. Толстого («Праця, смерть та хвороба»), О. Купріна («Щастя»). Українські народні легенди ввійшли до збірників: Гнатюк В. «Галицько-руські народні легенди», т. 1—2 (див. «Етнографічний збірник», т. 12—13, Львів, 1902—1903); «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова» (Київ, 1876); «Українські народні казки, легенди, анекдоти» (Київ, 1957) та ін. Окремі мотиви релігійних легенд і переказів містяться в «Енеїді» І. Котляревського, творах Т. Шевченка.