Імажизм (англ. imagism, від
франц. image — образ) — школа в
англійській та американській поезіях 1910-х
років. Ще 1909 року англійський поет і філософ
(учень А. Бергсона) Τ. Ε. Г'юм засновує
«Школу імажизму». З 1912 року американський поет
Езра Паунд активно працює в чиказькому журналі
«Поезія», який і познайомив світ з імажизмом у
1913 році. Саме тоді Е. Паунд друкує свої
«Декілька „Ні" для імажиста», а через рік — видає
антологію «Імажисти», куди, окрім його
власних віршів, увійшли поетичні твори
американських ліриків Гільди Дулітл, Емі Лауел,
Вільяма Карлоса Вільямса та інших. Однак Е. Паунд
із часом відійшов від імажизму, коли лідерство в
нього «перехопила» Емі Лауел (пізніше Паунд
іменуватиме імажистську школу «еміжизмом»), яка
протягом 1915—1917 років видає ще три поетичні
антології — «Поети-імажис-ти». В різні роки до
імажистської школи належали американець Дж.
Г. Флетчер та англійські митці Т. С Еліот, Ф. М.
Форд, Д. Г. Лоуренс, Р. Олдінґтон.
«Батьком імажизму» вважається Т. Е. Г'юм.
Саме його естетичні теорії впливали на
імажистський поетичний рух. Г'юм зазначав, що
сутність поезії «виражається не стільки в простих
геометричних видах, запозичених від
архаїчного мистецтва минулого, скільки в
нових, складніших формах, що асоціюються в
нашому розумі із сучасним століттям машин».
Головний принцип імажизму, розроблений
англійським філософом, — це принцип «чистої
образності» при несуттєвості тематики. Образ є
самодостатнім у поетичних творах імажистів, вірш
для яких — то «ланцюг» подібних образів. Е. Паунд
визначає образ як «інтелектуальний та емоційний
комплекс у момент часу». Паунд, пояснюючи мету
імажизму, вказує на такі його принципи: 1) принцип
прямого відношення до «речі»; 2) принцип економії
слів, спрямований проти вживання слів зайвих; 3)
принцип узгодження композиції вірша з його
«музикою».
Імажисти намагаються відтворити не саму
реальність, а переживання, враження, які виникають
асоціативно. Звідси й тематика їхніх поетичних
творів: природа, предмети, ефемерні почуття та
емоції. Імажизм, який зазнав впливу поезії Сходу
(особливо — японського хокку) та французького
символізму, віддає перевагу верліброві. Саме
вільний вірш стає для імажистів засобом для
відтворення «хаотичності світу» (Т. Е. Г'юм).
Створюючи свої «ланцюги образів», імажисти сміливо
експериментують у галузі метрики та строфіки; їхня
поетика вимагає «точного зображення», чіткості,
конкретності, ясності мови.
Школа імажизму існувала недовго: вона
розпадається вже наприкінці десятих років. Однією
зі спроб «врятувати» рух «поезії образів»
стала організація Е. Паундом нової течії —
вортицизму (від лат. vortex — вихор, вир) в
1914—1915 роках. «Образ — це не ідея, — зазначав
Паунд. — Це промениста енергія, або ж пучок, те,
що я називаю vortex, в якому й через
який туди-сюди постійно рухаються ідеї».
Вортицизм був покликаний створити більш
динамічну, ніж імажизм, поезію. Явища
зображались у вор-тицистів здебільшого словами, в
яких звертається увага на їхнє звучання. Ці
слова-звуки (які, у свою чергу, ставлять за мету
створювати в читача наявні образи) і мають
відтворювати динаміку, рух образів.
До імажизму сходить назва імажинізму —
літературної школи, що з'явилася в Росії після
революції. В 1919 році видається перша «Декларація
імажиністів», яку підписали поети Сергій Єсенін,
Рюрік Івнєв, Анатолій Марієнгоф, Вадим Шершеневич
та художники Борис Ердман і Георгій Якулов. З 1920
року починають друкуватися колективні збірки під
загальною назвою «Імажиністи», а в 1922—1924 роках
російські митці видають свій журнал («Гостиница
для путешествующих в прекрасном»).
Імажиністи (які, до речі, повністю відкидали
вплив англомовних імажистів) розпочали свою
діяльність із нещадних атак на різноманітні
літературні напрями й течії. Найпершим же об'єктом
їхніх нападок став футуризм (слід зазначити, що
імажиністи В. Шершеневич та Р. Івнєв у минулому й
самі належали до футуристів). «Декларація
імажиністів» починається з констатації смерті
футуризму: «Скончался младенец, горластый парень —
десяти лет от роду (родился 1909 — умер 1919).
Издох футуризм. Давайте грянем дружнєє: футуризму
и футурью смерть». За словами імажиністів,
футуризм говорив про форму, а думав лише про
зміст. Поети-імажиністи проголошують
необхідність «звільнити слово з тюрми
змісту», «чистку» форми від «пилу змісту». Єдиним
законом мистецтва вони вважають «виявлення життя
через образ та ритміку образів». «Музика —
композиторам, ідеї — філософам, політичні питання
— економістам, а поетам — образи й тільки образи»,
— проголошується в імажиністській
декларації.
Програмні принципи імажинізму розробляв
теоретик та ідейний лідер школи В. Шершеневич. У
своїй брошурі «2x2 = 5» він проголошує образ як
такий, поза зв'язком з іншими образами. «Вірш не
організм, а натовп образів, з нього без
пошкодження може бути вийнятий один образ або
вставлено ще десять...». В.
Шершеневич певен, що вірші імажиністів з однаковим
успіхом можуть читатися з кінця до початку
(так само, як картини імажиністів Ердмана та
Якулова можуть висіти догори ногами). Він вважає,
що «слово догори ногами» є найприродні-шим станом
слова, з якого має народитися образ. Звідси —
вимога «ламати граматику»: імажиністи «виганяють»
дієслово, виступають проти вживання
прийменників, прагнуть до «максимуму
неочікуваності й новизни» в комбінаціях з
коренями слів.
У своїй віршовій практиці поети-імажиністи
синтезують високе і низьке, ліричне і комічне,
«чисте і нечисте». Це, за висловом А. Марієнгофа,
покликане служити «головній меті поета» —
«викликати в читача максимум внутрішнього
напруження». І вирішує цю проблему знову-таки
образ. «Якомога глибше всадити в долоні читацького
сприйняття колючку образу, — проголошує А.
Марієнгоф. — Подібні схрещування чистого з
нечистим служать засобом загострення тих
колючок, якими належною мірою їжачаться твори
сучасної імажиністської поезії».
Російські імажиністи (група їхня розпалася в
середині 20-х років), як і англійські та
американські імажисти, розробляли нові форми
вільного вірша, нові рими, експериментували в
галузі поетичної мови. Самостійним внеском
імажиністів у літературу був, на думку В. Брюсова,
їхній принцип необхідності для поета
«організувати» лад образів. Адже
поети-імажиністи звернули увагу на «єдність
образів в одному творі». Вони керувалися
принципом, зазначає В. Брюсов, «що всі образи
повинні бути підкореними основному стилю
вірша». «Ми знайшли спосіб оживити мертві слова,
вміщуючи їх в яскраві поетичні образи», —
стверджував найталановитіший з представників
імажиністської школи Сергій Єсенін.
Імажинізм, який не мав організаційного
оформлення в Україні, вплинув на розвиток
української поезії 20— 30-х років XX століття.
Так, принципи імажинізму позначилися на
ліриці Володимира Сосюри (збірки «Сьогодні»,
«Золоті шуліки») та Богдана-Ігоря Антонича (збірка
«Перстені молодості»).
|
загрузка...
Украинская Баннерная Сеть
|
