«Розбите покоління» («Beat generation»), або бітники, — назва групи американських письменників, що ви­ступили у 50-ті роки XX століття. Тер­мін був уведений Джеком Керуаком — лідером бітників, для опису, за його ж словами, «хлопців, подібних до Морі-арті (герой роману Керуака «На дорозі» — біблії «розбитого покоління». — Є. В.), які їздять по країні в пошуках випад­кової роботи, дівчат, задоволень». Американське бітництво було не стільки рухом літературним, скільки соціокуль-турним, своєрідним способом життя. Класичним образом бітника є довговолосий бородань у латаних штанях, що обожнює джазову музику, захоплюється східною релігією та філософією (перш за все — дзен-буддизмом), мандрує дорогами Америки, вживає наркотики, користується спе­ціальним жаргоном. Бітники ставили собі за мету епатува­ти суспільство поміркованих, «жити, нехтуючи його кано­нами, мораллю, законами». Але радикальний рух молодих нонконформістів був аполітичним та асоціаль­ним. Бути бітником, пояснював один з представників групи К. Голмс, — означає усвідомлювати свою самотність та вважати її нормою. Власної художньої школи письменни­ки «розбитого покоління» не створили: адже вони розгля­дали себе як митців, відкинутих суспільством, що творять лише для самих себе, не шукають слави та визнання. Втім, твори письменників-бітників, — найбільш яскравими з них, поряд з Джеком Керуаком, були поети А. Пнсберг (автор програмної поеми «Ґвалт», лідер групи поетів «роз­битого покоління»), Л. Ферлінгетті, Г. Корсо, прозаїки К. Голмс, Дж. Мандел, К. Соломон, — мають свою спе­цифіку й формальні особливості.

 

Услід за Генрі Міллером, який вимагав, щоб «митець самого себе зробив твором», бітники ліквідують кордони між життєвим літературним буттям. Так, Дж. Керуак прагнув звести до нуля різницю між життям і літерату­рою. Цим пояснюється, наприклад, те, що лідер бітників, за власним визнанням, «не переписав наново жодного рядка». Письменники «розбитого покоління» вважають, нібито абсолютно все, що відбувається в житті, має бути запротокольоване (той же Керуак мріяв створити особли­вий жанр документальної прози). Кращі представники бітництва, на думку О. Зверева, повернули американській літературі «дух сповідальності... Вони повернули літературі почуття прямої причетності до тривог і турбот дня».

 

Протиставляючи розумові «природну правду» імпуль­су, письменники-бітники відмовляються від традиційної формальної організації твору. В їхніх романах відсутні сюжет як послідовність подій і дія, розірвана композиція, а манера викладу (оповідь ведеться від першої особи) над­мірно хаотична. Нерідко техніка їхніх творів свідомо по­в'язується з технікою джазу, де основна мелодія супро­воджується нескінченними варіаціями та імпровізаціями, а часто-густо й тоне в них. Твір бітників — це потік слів, покликаний відтворити всю повноту переживань героя, причому будь-яких меж «смаку» або ж «такту» тут не існує. Взагалі-то, до всіх бітницьких прозових творів можна застосувати характеристику власних творів, зроблену Дж. Ке­руаком, що назвав стиль своєї прози «спонтанним». Поезія ж «розбитого покоління» тяжіє до вільного вірша та віт-менівських довгих рядків, ламаних ритмів, різких образів, складної метафорики. Серед основних творів бітників, поряд із згаданими, романи Дж. Керуака «Місто і містечко», «Бро­дяги Дхарми», «Велика Сура», «Сарторі в Парижі», збірки віршів А. Ґінзберга («Каддіш», «Бутерброди дійсності», «Новини планети») та Л. Ферлінгетті («Картини минулого світу», «Залишаючи Сан-Франциско»). На початку шіст­десятих років бітництво як літературна течія та молодіж­ний нонконформістський рух перестає існувати. На зміну бітникам у 60-ті роки приходять хіпі.