Фарс (франц. farce, від лат. farcio — начинюю, наповнюю) — малий ко­мічний жанр західноєвропейського середньовічного театру. Фарс виникає ще у XII столітті, але в самостійний драма­тичний жанр виокремлюється з другої половини XV сто­річчя. Періодом його розквіту є XIV—XVI століття. Серед ви­токів фарсу — виступи мандрівних комедіантів (гістріонів) і карнавальні масницькі ігри. Розповіді гістріонів визначи­ли тематику й діалоги фарсу, а карнавальні дійства — його масовий характер та динамічну ігрову природу. Пізніше фарсами починають «начинювати» містерії (звідси й походить його назва), з яких він виокремився як самостійний жанр. На відміну від інших жанрів середньовічного театру, фар­сові абсолютно не властиві алегорійність і дидактизм. Адже основою фарсу є реальна життєва подія, анекдот. Фарсові п'єси відображають цілком життєподібні побутові ситу­ації. Втім, індивідуалізованих образів тут ще немає. Замість них у фарсах існують типи-маски, такі як хитрий слуга, невірна дружина, хвалькуватий солдат, невдаха-студент, учений-педант, шарлатан-лікар та інші. Герої фарсів без­посередньо діють: вони б'ються, лаються, сперечають­ся, обмінюються каламбурами. У фарсі чимало фізичних зіткнень, ексцентрики, буфонади, гострих і динамічних ситуацій, що швидко змінюють одна одну. За рахунок таких змін, а також вільного перенесення дії з одного місця в інше, досить швидко розгортається сюжет. Причому герої фарсів не лише потішалися над комедійністю положень, а й висміювали певні негативні явища й риси.

 

Європейські фарси ставилися, головним чином, актора-ми-аматорами. Автори ж середньовічних комічних п'єс здебільшого невідомі (нерідко фарси компілювалися колек­тивно). Відомо, що фарси писали Ф. Рабле, К. Маро, збереглося декілька фарсів Маргарити Наварської. Най-популярнішим у XV столітті був цикл французьких фарсів про адвоката Патлена, що розповідав про пригоди відо­мого народного героя, яскраво зображав побут середньо­вічного міста, показував цілу низку колоритних постатей. Взагалі саме на французькому грунті жанр фарсу набу­ває найбільшого розквіту.

 

Жанр фарсу (кьоген) існував і в японському театрі Но: він склався в XIV столітті. Японський фарс був тісно пов'я­заний із фольклором (сатиричні й побутові казки, анекдо­ти). Подібно до європейського фарсу, кьоген являв собою невеличкі побутові сценки на матеріалі, запозиченому із самого життя. В японських фарсах висміювалися шарла-тани-монахи, тупі князі-даймьо, їхні хитрі слуги, селяни. Основним принципом своєї гри кьоген висунув комізм у поєднанні із життєвою правдою. Фарси в Японії викону­вались як інтермедії між драмами.

 

Фарс мав великий вплив на подальший розвиток світо­вого театру. Саме завдяки йому розвиваються англійські інтерлюдії та іспанські пасос, німецькі фастнахтшпілі та італійська комедія масок. У XVII столітті фарс не без успіху «змагається» із «ученою» гуманістичною драмою, і синтез саме цих двох традицій привів до створення драматургії Мольєра. Загалом кажучи, фарс був своєрідним ланцю­гом між старим і новим театром. Елементи фарсу можна спостерігати в Шекспіра та Лопе де Беги, Ґольдоні та Бо­марше. І хоча наприкінці XVII сторіччя фарс здає свої повноваження літературній комедії, він знов відроджується наприкінці XIX століття. Драматичне мистецтво нашого часу знає багато творів цього жанру («Самогубець» М. Ерд-мана, «Витівка Великого Мертвіарха» М. де Гельдерода, «Зойчина квартира» М. Булгакова, «Ризик» Е. де Філіппо, «Вкрали кодекс» А. Петрашкевича тощо).