Експресіонізм (франц. expressio-nisme, від expression — вираження, виразність) — напрям у літературі та мистецтві, шо розвивається з 1905 по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії. До виникнен­ня експресіонізму приводять художні експерименти моло­дих дрезденських архітекторів, які об'єдналися в 1905 році в групу під назвою «Міст». 1911 року створюється ще одне мистецьке угруповання в Мюнхені («Синій вершник»). У той же час починають виходити експресіоністські журна­ли: «Дія» (1911-1933 pp.) та «Буря» (1910-1932 pp.). Засновник «Бурі» X. Вальден був першим, хто вжив термін «експресіонізм» у 1911 році. Найвизначнішими теоретиками напряму були Курт Пінтус і Казимір Едшмід. Обличчя експресіоністської драми визначали Г. Кайзер, Е. Толлер, В. Газенклевер, Л. Рубінер. До найяскравіших поетів напряму належать Г. Гейм, Г. Тракль, Й. Бехер, Г. Бенн, Е. Ласкер-Шюлер, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків експресіонізму — ранній А. Дьоблін, К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк і близькі до напряму Ф. Кафка й молодий Г. Гессе. Схожі до експресіонізму тенденції проявляються тоді ж і у творчості Л. Андреева.

 

Термін «експресіонізм» був покликаний визначити сут­ність мистецтва, що є за своїми цілями та засобами проти­лежним імпресіонізму й натуралізму: мистецтво не зобра­жає дійсність, а виражає її сутність. Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогід­но відтворювати її. Як зазначав Е. Толлер, «експресіонізм хотів більшого, ніж фотографія... Реальність має бути про­низаною світлом ідеї». Автор у творах цього напряму насам­перед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб'єк­тивне, пристрасне. Як наголошував К. Едшмід, «весь простір митця-експресіоніста стає-видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Він не описує — він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере — він шукає». Експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно, вони користуються засобами підвищеної виразності. «Все надмірне й перенапружене на його (експресіонізму. — Є. В.) малюнках, — зазначає Л. Венгеров, — не мова, а вигук, не репліка, а крик, не почуття, а афект». Недарма Й. Бехер вважав найхарактернішим для експре­сіонізму образом «напружений, відкритий в екстазі рот».

 

«Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати йо­го, — пише К. Едшмід. — Захопити його... в його найсправж-нішій суті й відтворити — ось найвагоміше завдання мистецтва». Проте пізнати дійсність — означає для експресіо­ністів «подолати» її за рахунок визволення емоційної енер­гії «суб'єкта». «Експресіонізм, — влучно зауважив Томас Манн, — глибоко зневажає дійсність і відмовляється від зобов'язань перед дійсністю». А звідси — риси експре­сіоністської поетики: свідома деформація картин дійсності, оперта на принцип суб'єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики. Митець-експресіоніст піднімається над історією, над реальним буденним світом, звертається до універ­сального, вічного, космічного. «Явища, які виражає експре­сіонізм, ніколи не складають зображення певного тепері­шнього», — зізнається експресіоніст М. Крелл. Мить для експресіонізму знецінюється, він шукає вічного, як зазначає Оскар Вальцель. «Він відриває людину від її повсякденної обстановки. Він звільнює її від суспільних зв'язків, від сім'ї, обов'язків, моральності. Людина має бути лише люди­ною...»

Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку XX століття. Цей світ техніч­ного прогресу, що перебуває, на думку експресіоністів, на­передодні апокаліптичної катастрофи, є хаотичним, дис­гармонійним, абсурдним, і людина приречена на страждання в ньому. Звідси — проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство людей. «Світ по­чинається з людини», — цей вираз Ф. Верфеля стає одним з філософських і художніх принципів експресіонізму. Спів­чуття до «розірваної» людини, проникнення в її суперечли­вий внутрішній світ є одним із здобутків напряму. «Ось вона стоїть перед нами, — говорить про людину експресіо­нізму К. Едшмід, — абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки оче­видні, що здається — це серце намальоване в неї на грудях». А назва збірки новел Леонгарда Франка «Людина є доброю», що з'явилася під час першої світової війни, стає своєрідним лейтмотивом багатьох експресіо­ністських творів.

 

Теоретичні положення експресіонізму різноманітно та яскраво проявляються в художній практиці напряму, всіх літературних жанрах. «В їхніх творах, — зазначає Б. Суч-ков, — виникали або картини екзотичного життя, далекого від звичайного повсякдення, як у Едшміда, або зіткані з таємниць і загадок, пронизані містицизмом кабалістичні легенди, як у Мейрінка, або виповнений трагізмом опис вилученого з реального потоку існування ординарного людського життя, як у Андреева і Газенклевера, або це був цілий світ — неправдоподібний, ламаний, що дихає жахом, відчаєм та безнадійністю, як у Кафки». Великого емоційного напруження набуває експресіоністська дра­ма — «драма крику», в якій діють умовні абстрактні персо­нажі (Чоловік, Жінка, Народ, Городянин). «Кожен повинен пізнати себе в усіх», — пояснює експресіоністське тяжіння до загального Бехер. Герої п'єс Толлера, Кайзера, Газен­клевера часто-густо зверталися безпосередньо до глядача, а самі п'єси перетворюються на філософський трактат, публіцистичну статтю або пристрасний авторський моно­лог. До речі, до експресіоністської драматургії неодно­разово звертався Лесь Курбас. Микола Бажан згадував, що зазнав впливу експресіонізму саме через п'єси «Березо­ля» — п'єси Толлера, Кайзера, прозу Верфеля. У прозі експре­сіонізму панує ліричне або гротескове, фантастичне на­чало. Ознаками експресіоністської лірики стають напруже­ність виражальних засобів, «нанизування» образів, впрова­дження нових версифікаційних і синтаксичних форм. На початку 20-х років стилістику експресіонізму запозичує й кінематограф («Кабінет доктора Калігарі», екранізація драми Кайзера «З ранку до півночі» та ін.).