Нарис — малий художньо-публіци­стичний жанр, у якому автор зобра­жує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячують­ся відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник.

 

 

Специфічне художнє завдання нарисової епічної фор­ми, як вважають, полягає в тому, «щоб демонструвати й пояснювати якісь особливо важливі або нові, раніше не­відомі явища. Нарис завжди знаходиться на передньому краї літератури, дає змогу швидко відкликатися на нові теми та проблеми». При цьому, на відміну від «чисто» художніх жанрів епосу, в яких художньо-образний елемент перебуває в органічній єдності з ідейно-публі­цистичним елементом, тісно злитий і врівноважений з ним, у нарисовій формі «ідейне на першому місці, а фанта­зія на другому, так що в ньому „думка піднесена над фак­том" (М. Шагінян). <...> ...У нарисі головна думка, ідея, тенденція, соціальна проблема, що підіймаються, чітко під­креслені, даються більшою чи меншою мірою відкрито. Якщо в романі, повісті, оповіданні оголеність думки часто сприймається як недолік, то в нарисі ця ж риса — немовби естетичний закон».

Нарис зародився в Англії XVIII століття. Перші нари­си друкувалися в сатиричних журналах. Нерідко трапля­лося, що відомі письменники розпочинали свою літе­ратурну діяльність із нарисів (Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І Тургенев). У класичній українській прозі нариси писали [ Нечуй-Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подо-ріжжя од Полтави до Гадячого»), М. Коцюбинський («На крилах пісні»). В сучасній українській літературі до жанру нарису зверталися М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, д. Ткач, В. Дрозд.

 

Нарисову форму в західній літературі часто ототож­нюють із жанром есе, точніше не диференціюють ці типи творів на окремі жанри.