Есе (франц. essai — спроба,  начерк) — це жанр, який лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науково-популяри­заторської) творчості. Його появу пов'язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву «Essai» (на східнослов'янському грунті цю назву звичайно перекладають як «опыты» (рос.) — в значенні «спроба», «підкреслено вільне тлумачення життєвих понять»). В тако­му ж дусі пояснював сутність свого твору і сам М. Мон-тень: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, аби дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання». Визначальні риси есе — це, як правило, незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д. «Предмет есе, — пише М. Епштейн, — ...служить приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора... „О" надає всьому жанрові певної необов'язковості й незавершеності — тут думки, за висло­вом Монтеня, рухаються „не в потилицю одна іншій", вони бачать одна іншу „краєм ока" <...> Те, що „я" в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет опо­віді, відрізняє цей жанр від таких... також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіогра­фія розкриває „я" в аспекті минулого; щоденник — у про­цесі його становлення, в сучасності; сповідь — у напрямку майбутнього... Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними і в есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому, що „я" тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована в оповіді тема, а як обриви в оповіді: „я" настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як „не я", як „будь що на світі", — його при­сутність виявляється „за кадром", у примхливій зміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. „Перша особа" тут інколи і взагалі відсутня: „я" не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути „схоплене" як Ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе». На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начита­ність і філософське узагальнення, що зростає на цьому грунті... Ці ознаки жанру, здається, досить сталі і збері­гаються в західній літературі до часів О'Генрі. Так, характери­зуючи героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, про­вінційну есеїстку, ОТенрі зауважує: «Вона виховувалася вдома, і її знання світу грунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається малочисельна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів».