Епігонство (грец. έπίγονοζ —
народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що
характеризується несамостійністю художнього
мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних
літературних творів попередників. Епігонство
тісно пов'язане з проблемами взаємодії традицій і
новаторства в розвиткові світової літератури.
Продовження кращих традицій, творчий підхід до
засвоєння досягнень попередніх поколінь
письменників є важливою ознакою прогресу в
літературному розвиткові. Епігони виявляються не
здатними осягнути й продовжити усталені традиції,
найчастіше вони йдуть шляхом зовнішнього
копіювання форми літературного твору, повторення
його проблематики, сюжетного й композиційного
вирішення теми. При цьому залишаються поза увагою
обставини історичного та культурного життя
нового часу.
В українській літературі об'єктами для
епігонів найчастіше ставали фольклор,
творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І.
Франка. Епігонське наслідування фабули та стилю
«Енеїди» І. Котляревського спостерігається в
історичній поемі початку 40-х років XIX
століття «Харько, запорозький кошовий» Я.
Кухаренка. Критики зауважували, що збірка «Разок
намиста» М. Юркевича є епігонською щодо
«Кобзаря» Т. Шевченка, а вірші О. Луцького
значною мірою нагадують твори І. Франка та
деяких польських поетів. Однобічним і досить
поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості
великих письменників минулого епігони
применшують і вульгаризують класику. «Це
взагалі, — зазначав М. Салтиков-Щедрін, — доля
всіх сильних і енергійних талантів — вести за
собою довгий ряд наслідувачів і
послідовників, які охоче оволодівають пишною
ризою багатого патрона, але, не будучи здатними
упоратися з нею, розтягують її по шматках.
Там, де патрон відгукується на численні й
різноманітні запити життя, клієнти його обирають
якийсь один мотив і притому, здебільшого,
найслабкіший і, оволодівши ним, нівечать його
вщент».
|
загрузка...
Украинская Баннерная Сеть
|
