Елегія (грец. ελεγεία, від έ'λεγοζ — пісня; утворено, як гадають, від фрігій­ського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під аком­панемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: «Тоска _ элегии пароль» (І. Северянин). У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. «Елегія є немовби спокійним викладом почуттів, що постійно в нас пере­бувають, — писав М. Гоголь, — не тих великих і сильних, які пробуджуються у нас життєво, коли бачимо ми предме­ти величні, не тих, які, подібно святині, приховано існую­чи в глибинах душі, спрямовують людину на великі под­виги, — а тих, більш узвичаєних, більш дружніх з повсяк­денним станом людини. Це сердечна історія — те ж саме, що й товариське відверте послання, в якому висловлюються самі собою злучини та внутрішні стани душі. <...> Усе в ній тихо. <...> Найчастіше одягає вбрання вона меланхолійне, найчастіше чути від неї скарги, тому що в таку мить серце звичайно прагне висловитись і буває багатослівним».

Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії («Плач Ізіди по Озірісу»), в літературі Стародавнього Китаю («Пісня покинутої дружини»), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій).

 

Грецька елегія, як гадають, генетично сходить до голосінь над померлими. Первісне вона поширюється в іонійсь­кій Малій Азії, де її спочатку співали під супровід сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше — виголошували. В давній Греції VII—VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою (у формі так званого елегійного дис­тиха, перший рядок якого писався гекзаметром, другий — пентаметром) і з незв'язаною тематикою, тобто найрізно­манітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьків­щини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов'язаних із ним переживань. Тематична все-охоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом.

 

«У новій європейській літературі, — зазначав М. Тка­чук, — елегія втратила чіткість форми, але набула окреслено­го змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задумки, скорботи». Майстрами елегійного жанру виявили себе П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Греб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін.