Драма (грец. δρδμα — дія) — це
п'єса з гострим конфліктом соціального чи
побутового характеру, який розвивається в
постійній напрузі. Героями творів, написаних
у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові
люди. Автор прагне розкрити їхню психологію,
естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію
вчинків і дій.
Витоки драми можна помітити в драматургії
античності («Іон» Евріпіда). Як самостійний жанр
драма виникла лише у другій половині XVIII
століття.
Першими теоретиками драми стали Д. Дідро,
Л.-С. Мер-сьє та Г. Е. Лессінґ, які в наукових
розробках обґрунтували специфіку й значення цього
жанру для розвитку літератури й театру. Вони
ж стали й першими практиками, що взялися втілити в
життя теоретичні постулати, давши світові так
звану міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний
син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир»,
«Незаможний», «Візок оцтовика»; Г. Е. Лессінґ
— «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»). В основу
цих творів було покладено міщанську родинну
трагедію, що збуджувало цікавість У глядачів,
подавало переваги моралі звичайної людини над
можновладцями. Проте на рубежі XVIII—XIX століть
міщанська драма в західноєвропейській літературі
переживає кризові явища, в ній починає
переважати дидактичне начало, герої замикаються у
своєму тісному родинному мікросвіті. Поступово в
міщанській драмі посилюються мелодраматичні
елементи, що дає підстави говорити про зародження
нового жанру — мелодрами.
У літературі XIX століття домінує реалістична
драма. Спершу вона з'явилася в Росії (Пушкін,
Островський, Толстой, Чехов), а потім на
зламі століть у творчості західноєвропейських
драматургів (Ібсен, Гауптман, Стріндберґ). В
зарубіжній літературі XX століття поряд з
реалістичною драмою (Роллан, Прістлі, О'Кейсі,
Чапек, Міллер), важливу роль відіграє так звана
інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими
доктринами екзистенціалізму (Сартр, Ануй).
В українській літературі драма з'являється на
початку XIX століття («Наталка Полтавка» І.
Котляревського, «Быт Малороссии в первую половину
XVIII столетия» Т. М. (криптонім розкрити не
вдалося. — О. Г.), «Чари» К. Тополі,
«Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на
Івана» С. Писаревського. У всіх цих творах
виявилися, з одного боку, риси шкільної драми,
вертепу, притаманні українській драматургії
попередньої доби, а з іншого — враховано досвід
західноєвропейської драми кінця XVIII століття.
Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів
обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак
помітними були й кроки в напрямку до реалістичного
відображення дійсності, як це мало місце в цілому
в європейській драмі. Для наступних пошуків у
цьому жанрі велике значення мало вміння
письменників через обставини родинного плану
порушувати важливі суспільні й соціальні
проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який
через глибинні процеси, що відбувалися в
національній свідомості, успадковувався з
покоління в покоління («Назар Стодоля» Т.
Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного). Наприкінці
XIX століття спостерігається розширення
ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються
твори з життя інтелігенції, жителів міста,
порушуються проблеми взаємин села і міста («Не
судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М.
Кропивницького, «Житейське море» І.
Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка,
«Нахмарило» Б. Грінченка).
На рубежі XIX—XX століть переважає
соціально-психологічна драма. Потім як відгук на
суспільно-політичну ситуацію початку XX
століття виникає політична драма. Людські
характери досліджуються драматургами в
екстремальних політичних умовах («Кассандра»
Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки «чи
не вперше в українській драматургії набуває свого
апогею психологічна, так звана неоромантична
драма, з високоінтелектуальними характерами,
в якій увага з побутових обставин переноситься на
психологію персонажів, змальовуючи досить складні
й витончені інтелігентські переживання
(подібно до п'єс Ібсена, Чехова, Гауптмана)».
Новим кроком у розвитку драми стала творчість
В. Вин-ниченка, який наполегливо розробляв
морально-етичну тематику, прагнучи дати розв'язку
суспільно-політичним проблемам засобами
психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера
і Білий Ведмідь»). Шукаючи нові моральні
норми, В. Винниченко проголошує принцип —
«чесність з собою», своєрідну програму
цілісної людини, яка перебуває в гармонійному
стані між тим, що вона робить, і тим, шо думає та
відчуває («Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі
життя»).
Найвидатнішим представником
українського Ренесансу в драмі став М. Куліш
(«Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт»,
«Маклена Граса»). Плідними результатами
відзначається розвиток цього жанру в повоєнні
роки. Соціально-побутова та психологічна
драма домінують у творчості М. Зарудного, О.
Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець.
|
загрузка...
Украинская Баннерная Сеть
|
