З другої половини XVI по другу половину XIX століття набувають розвитку шість великих літературних напря­мів: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і натуралізм. Усі вони охопили не лише літературну сферу, а й поширилися на інші види мистецтва. Так, барокко — це музика А. Вівальді, Г. Генделя та Й. С. Баха. Класицизм — архітектурний ансамбль Версаля та фасади Лувру. Сентименталізм і романтизм — це малярство Ж. Фра­гонара і Е. Делакруа.

 

Із шістьма великими напрямами XVI—XIX століть пов'язана творча діяльність майже всіх видатних пись­менників того часу. Кальдерон, Ґріммельсгаузен і Донн презентують барокко, Корнель, Расін і Мольєр — класи­цизм, Стерн, Руссо й Карамзін — сентименталізм, Байрон, Гофман, Гюго й По — романтизм, Діккенс, Бальзак, Достоєвський, Франко — реалізм, Золя, Мопассан, Гаупт-ман — натуралізм. Окремі визначні митці в різні періоди своєї творчості належали до різних літературних напря­мів. Так, молоді Гете й Шіллер були зв'язані з рухом «Бурі й натиску» — німецьким національним варіантом сенти­менталізму. Другий, зрілий етап творчості видатних німець­ких письменників проходить під знаком так званого «вей-марського класицизму» — своєрідного різновиду класи­цизму загальноєвропейського. О. Пушкін, Г. Гайне, Т. Шев­ченко, П. Куліш починають свій творчий шлях як романти­ки, а завершують його як реалісти.

 

Літературні напрями XVI—XIX століть слід розглядати як категорії не стільки оціночні, скільки понятійні. В цьому відношенні негативним прикладом є радянська літературо­знавча концепція про реалізм як своєрідну вершину літе­ратурного розвитку, і попередні (втім, як і наступні) на­прями як про «тернистий шлях», сповнений недоліків та помилок. Ніяк не кроком назад, а лише навпаки, був шлях Гете й Шіллера від сентименталізму до класицизму — від «Геца фон Берліхінгена» до «Фауста», від «Розбійників» до «Валленштейна». А останні — романтичні — новели реаліс­та Меріме («Джуман», «Блакитна кімната», «Локіс») від прийомів і духу романтики тільки виграють.

 

Очевидно, шо, аналізуючи різноманітні і суперечливі явища літературного розвитку, необхідно користуватися не голими схемами та спрощеними ідеями, а вбачати насамперед творчу особистість митця, що завжди є ширшою за певний напрям чи течію. Не письменник для напряму, а напрям для пись­менника. Безперечно, категорія літературного напряму слу­жить систематизації історії літератури. Але в центрі цієї історії завжди перебуває особистість письменника. Письменника «потрібно судити за законами, ним самим над собою визна­ними». Ця знаменита ггушкінська формула повинна постійно нагадувати про себе кожному літературознавцю, зокрема — при вивченні літературних напрямів XVI—XIX століть.