загрузка...
ЗНО 2015 Шкільні твори Нелітературні твори Каталог авторів Скорочені твори Конспекти уроків Підручники
5-11 клас
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Теорія літератури
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Контакти
Зарубіжна література
Інші предмети
Сочинения на русском



загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


ЗМІСТ

ДІАЛЕКТИЗМИ

Діалектизми (від грец. διάλεκτοζ —говір, наріччя) — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами. Наприклад: трепета — осика, блават — волошка (південно-західні говори); конопляник — горобець, клювак — дятел (північні говори); баклажан — помідор, калачики — кукурудза (південно-східні говори). Поряд з поняттям діалекту існує поняття говірки. Обидва поняття досить часто вживаються в синонімічному значенні, але інколи їх розділяють: «Діалект звичайно відрізняється від говірки розміром охопленої ним території (говірка може бути поширеною в межах навіть одного села, а діалект може утворювати сукупність однорідних говірок) і характером спільності, яка пов'язує людей, що знаходяться в постійному й безпосередньому мовному контакті (говірка пов'язана лише з поняттям території)». Діалекти української мови поділяються на три основні групи: північну, південно-схід­ну та південно-західну. За сукупністю мовних ознак роз­різняються фонетичні, граматичні та лексичні діалектизми. У довіднику сучасної української мови вони класифікують­ся за такими ознаками:
 
Фонетичні діалектизми відрізняються від літературної норми вимовою певних звуків: кирниця — криниця, гил-тати — глитати, вашко — важко, зора, зорйа — зоря, дієд — Дід, куень, куєнь — кінь.
 
Граматичні діалектизми різняться від літературної нор­ми оформленням певних граматичних форм: співаєть — співає, буду ходив — буду ходити, я му ходити — ходитиму, їсиш — їси, руков — рукою.
 
Лексичні діалектизми поділяються на три групи — власне лексичні, етнографічні та семантичні. Власне лексичні — це діалектні синоніми до загальнонародних слів: вуйко — дядько, кибель — відро, киря — сокира, маржина — худоба, шаркан — буря. Етнографічні діалектизми — це назви місце­вих реалій, що не використовуються на решті національної території: крисаня (різновид чоловічого капелюха), трембіта (духовий інструмент), Ґалаґани (вид печива), каварма (страва), ковганка (вид посуду). Семантичні діалектизми — слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загально-мовного: пироги (вареники), базар (майдан), збір (ярмарок), врода (урожай).
Діалектні слова та говірки найчастіше вводяться до тексту твору з метою індивідуалізації й типізації мов­лення героїв, їхньої мовленнєвої характеристики, з метою підкреслення мовного колориту зображуваного, належ­ністю героя до певного побутового середовища, інколи з метою створення комічного враження тощо. Напри­клад: «Мама звелася і поволіклася на постіль. — Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся, і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керни-цу, не хилєйси дуже...» (В. Стефаник, «Кленові листки»).
 
У XVIII—XIX століттях, тобто в час формування україн­ської літературної мови, письменники часто використовува­ли діалектизми без будь-якого спеціального художнього роз­рахунку, стихійно, як природну для того чи іншого автора форму висловлювання думок, або ж внаслідок недостатньої обізнаності письменника зі встановленими літературними нормами (так звані немотивовані діалектизми). Наприклад: «Чирячка змолоду не раз сиділа у куні, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля та корінці та на усякі ліки та лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від заушниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зніма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює... І чого вона не знала?» (Г. Квітка-Основ'яненко, «Конотопська відьма»). Літературна мова різних націй, зрештою, і постає на окремих етапах істо­ричного розвитку мови внаслідок відбору та закріплення в певній нормативно-граматичній системі ознак одного або кількох діалектів з подальшим розвитком цієї системи, підпорядкованим суспільно- та економічно-значущим ко­мунікативним потребам, які з'являються у процесі історич­ного становлення нації. За визначенням Б. Томашевського, «літературною мовою називається те нормальне мовлення, яке використовується в писемності й виступає як мова спілкування освіченої частини суспільства. <...> Саме норми „правильності" та „чистоти" є визначальними для літературної мови. Ці норми обов'язкові. Володіння цими нормами, їх знання та вміння використовувати і складає грамотність. Літературна мова звичайно протиставляється діалектам, тобто місцевим обласним говорам, і так званому просторіччю, тобто такій формі мови, яка є еквівалентом діалекту в мовленні людей, що користуються літератур­ною мовою: водночас з літературною мовою в родинних, фамільярних, інтимних стосунках користуються ще не нормалізованими формами мовлення, не нормалізованою лексикою, не нормалізованими зворотами, які в цілому називаються просторіччям. Літературне мовлення, на відмі­ну від інших форм, таких як просторіччя або діалекти, є нормалізованим мовленням, до того ж ці норми мають особливий характер. Це те, чому навчають у школах. Коли відзначають правильне або неправильне мовлення, то мають на увазі його правильність або неправильність з точки зору... літературної мови». Важливо усвідомлювати при цьому, що сама протиставленість двох мовних типів — літературного і діалектно-просторічного — не є жорсткою: «Термін „літературна мова" у тому розумінні, в якому він використовується, означає не особливу, самостійну мову, протиставлену загальнонародній, а лише певний прошарок мови, підпорядкований особливим нормам. За своїм харак­тером ці норми сильно відрізняються від тих природних норм, які визначають, наприклад, граматичну систему облас­них діалектів. Ми приписуємо нормам літературної мови властивості особливої „правильності" і „обов'язковості", на відміну від норм, якими керуються діалекти та просторіччя. <...> Лише літературна мова визначається граматичною, сталою, в той час як мови „народні" вважаються продуктом повного свавілля мовців і саме тому змінюються від міс­цевості до місцевості та з покоління в покоління. Літературна мова є мовою взірцевою, обробленою, такою, що виступає узагальненням увиразнювальних можливостей загально­народної мови».
 
Українська літературна мова сформулювалася на ос­нові наддніпрянських та східнополтавських діалектів.

загрузка...

Яndex
 
загрузка...
Google