Важливим етапом на шляху становлення теорії літе­ратури як самостійної дисципліни стали наукові доктрини просвітителів, чиї ідеї сформувалися в Англії та Франції наприкінці XVII — у XVIII столітті (Бекон, Гоббс, Локк, Юм, Вольтер, Дідро, Гольбах, Руссо, Монтеск'є, Гельвецій та ін.) і поширилися в Європі. Сам термін «Просвітництво» утвердився після статті німецького філософа І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 p.), хоча траплявся й раніше у працях Вольтера та Гердера. Філософія просвітителів виходить з думки про «розумність» світу. Просвітництво розглядалося як провідна сила суспільного розвитку, голов­ний засіб здобуття людством Рівності, Справедливості, Братерства та Свободи.

 

Дені Дідро (1713—1784 pp.), віддаючи данину духовному потенціалові літератури та мистецтва, вважав, що їм нале­жить відповідальна місія: судити вади та зло в суспільстві, наставляти людство, виховувати його та вести за собою, давати людям ідеал. У відомій праці «Салон 1767 року» Дідро наголошував, що «хоч би якою високою була май­стерність, без ідеалу немає справжньої краси». В полеміці з класицистами він вимагав і на практиці у власних творах доводив необхідність демократизації мис­тецтва. Особливо яскраво це виявилось у теорії драми, героями якої виступали представники так званого третього стану.

Важливе місце в естетиці Дідро посідають роздуми про специфіку художньої творчості. Він гостро критику­вав Платона за твердження, що мистецтво є наслідуванням природи. У праці «Парадокс про актора» французький учений доводив, що актор не може вести себе в спектаклі так, як це він робить у реальному житті, оскільки «театральна правдивість» полягає «у відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу, створеному уявою поета».

Ще чіткіше подібні думки прозвучали в працях німець­кого просвітителя Готгольда Ефраїма Лессінґа (1729— 1781 pp.). У трактаті «Лаокоон, або Про межі живо­пису та поезії» він заявив, що суспільне життя з часів Гомера помітно змінилося, мистецтво й література значно розширили свої обрії, а тому правда та виразність стають їхнім основним законом. Розмежовуючи поезію, з одного боку, та скульптуру й живопис, з іншого, Лессінґ надавав перевагу першому, оскільки саме поезії під силу відтворити будь-яке явище дійсності. Художник і скульптор при­речені, з огляду на статичність їхніх мистецтв, створювати лише окремі, вихоплені із життя, моменти дійсності. Поет же може творити своїх героїв у певній динаміці, змінах і розвитку, нічого мертвого, нерухомого тут не по­винно бути.

 

Виступаючи проти наслідування античних взірців, за демократизацію мистецтва, Лессінґ намагався наблизити його до тих проблем, які вирішувало суспільство на даному етапі свого розвитку, передбачаючи неминучість прогресу в його поступі. Критикуючи класицистів за те, що вони не зрозуміли до кінця специфіку мистецтва, Лессінґ зазначав, що вони механічно перенесли на драму закони інших видів мистецтва, а тому їхні ідеальні образи громадян, позбавлені внутрішніх протиріч, видаються нежиттєвими та холодними, ніби мармурові статуї.

 

Показуючи вади класицистів у зображенні літератур­них героїв, просвітителі водночас трактували їх як про­відників своїх ідей. Як наслідок цього раціонально сконструйовані позитивні герої просвітителів були поз­бавлені багатьох рис індивідуалізації, а тому не завжди сприймалися як живі особистості.

 

Відчувши згадані недоліки естетичної системи Дідро, Лессінґа та їхніх однодумців, німецькі теоретики та практики, учасники суспільно-культурного руху «Буря й натиск», на чолі яких стояв Йоганн Готфрід Гердер (1744— 1803 pp.), виявили підвищений інтерес до людської осо­бистості, індивідуальних проявів її характеру. Гердерові належить ідея розгляду специфіки художньої творчості кожного народу в безпосередньому зв'язку з досліджен­ням тих обставин, в яких відбувався його розвиток. До цих обставин німецький учений зараховує природу дер­жави, її суспільний устрій, а також менталітет народу, його звичаї, традиції, мову. «Нації, століття, епохи, люди, — наголошував Гердер, — не всі вони знаходяться на однаковому ступені естетичного розвитку, і це, природ­но, залишає свій відбиток на несхожості їхніх смаків». Полемізуючи з класицистами, він від­кинув теорію наслідування, аргументовано довівши, що кожний народ як самобутній і неповторний має право на власну літературу, не схожу на літератури інших народів. Не сприймаючи моральну заданість просвітницького героя, Гердер утвердив думку про необхідність відображення людських характерів і обставин в їхній історичній не­повторності. Суспільна історія при цьому розглядалася ним як продовження історії природи.

Німецький дослідник поклав кінець тій добі, коли закономірності розвитку національних літератур розгля­далися виключно філософами, а тому й не дивно, що в історії світової науки про літературу його стали називати першим літературознавцем.

 

Ідеї Гердера про літературу як плід національного життя поділяли й інші німецькі мислителі, зокрема Йоганн Йоахім Вінкельман (1717—1768 pp.), який у праці «Історія старо­давнього мистецтва» (1764 р.) високий художній рівень культури античності виводив з особливостей державного життя стародавніх греків, демократизму їхніх суспільних відносин: «Свобода, що царювала в управлінні та держав­ному устрої країни, була однією з головних причин розквіту мистецтва в Греції».

Естетичні погляди Вінкельмана й Гердера зробили значний вплив на подальший розвиток літературознавства. До наукового обігу дедалі частіше залучалися ідеї істо­ризму. Це дало поштовх до появи наприкінці XVIII століття історичного роману. Йшов поступальний і динамічний процес становлення теорії літератури, яка на початку XIX сторіччя постала як цілком самостійна наукова дисципліна, у про­цесі формування якої помітне місце посідали естетичні концепції Фрідріха Шіллера (1759—1805 pp.), Імману'іла Канта (1724—1804 pp.), Фрідріха Шлегеля (1772—1829 pp.) і особливо Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831 pp.).

 

Гегель виступає як великий філософ свого часу, тво­рець всеохоплюючої естетичної системи, основу якої ста­новить діалектичне розуміння життя. Основоположним поняттям філософської системи Геґеля є певна універсальна світова духовна субстанція, яку він називає абсолютний дух, який існує й розвивається згідно з об'єктивними діалектичними законами, а саме: переходом кількісних змін у якісні, боротьбою та єдністю протилежностей, запереченням заперечень. Абсолютний дух, вважав Гегель, саморозкриває себе в трьох формах, проходячи відповідно через три ступені: мистецтво, релігію та філософію. Якщо в мистецтві він пізнає себе через вільне споглядання, то в релігії цей процес відбувається через благоговійні уявлення, у філософії ж він набирає форми пізнання в поняттях. Філософія, на думку Гегеля, завершує розвиток, що є явною суперечністю з провідною ідеєю його діалектики — ідеєю історизму, розвитку.

 

У кожному художньому творі німецький учений бачив єдність протилежностей: загального та індивідуального, сутності та явища, закономірного та випадкового, що ста­новлять певний зміст і певну форму. В об'ємній праці «Лекції з естетики», в основу якої покладено курси, про­читані Геґелем у Гейдельберзькому та Берлінському уні­верситетах на початку XIX століття, дослідник виходить з того, що предметом поезії є ідея в її почуттєвому виражен­ні. Мистецтво виникає тоді, коли духовна сутність життя знаходить свою реалізацію в зображенні окремих людських індивідів. «Словесне мистецтво, — наголошував Геґель, — стосовно як його змісту, так і способу його викладу, — має незмірно більше поле, ніж у всіх інших мистецтв. Будь-який зміст засвоюється і формується поезією, всі предмети духу та природи, події, історії, діяння, вчинки, зовнішні та внутрішні стани».

Художній образ для Гегеля є ідеалом, природа якого полягає у «зведенні зовнішнього існування до духовного, коли зовнішнє явище як співвідносне духу стає його розкриттям».

 

Роздумуючи над природою ідеалу в мистецтві, німецький філософ приходить до поняття характеру як основного предмета художнього перетворення дійсності. Характер може виявити себе в національній та історичній сутності. Основним законом художнього перевтілення життя є типізація.

 

У своєму розвиткові мистецтво проходить три істо­ричні форми: символічну, класичну, романтичну. У симво­лічній формі мистецтва, а її Геґель пов'язує передусім зі Сходом, ідея ще шукає свого справжнього художнього вираження, оскільки вона ще абстрактна і не впевнена сама в собі, а тому не має в собі і всередині самої себе відповідного прояву. Початок символічного мистецтва Геґель пов'язує зі здивуванням: «Людина, яку ще ніщо не дивує, живе в стані тупості. її ніщо не цікавить, для неї ніщо не існує, тому що вона ще не відрізняє себе для самої себе і не відділяє від предметів і їхнього безпосереднього оди­ничного існування». Йдеться про те, що початок будь-якого мистецтва знаходиться там, де людина починає виокремлювати себе з природи, усвідомлювати свою не­повторність.

 

Класична форма мистецтва, вважає Гегель, «є завер­шена в собі до вільної цілісності єдність змісту і повніс­тю відповідної йому форми». Цю форму мистецтва німецький філософ пов'язує зі стародавньою Грецією, оскільки саме там після тисячолітнього бродіння духу мистецтво набуло краси зовнішнього вигляду й розум­ного змісту, відобразивши таким чином певну тимчасову гармонію людини з природою та суспільством. Саме тут, на думку Гегеля, знаходить своє втілення ідея прекрасного, тобто ідеал. «Нічого більш прекрасного бути не може і не буде», — категорично стверджував Геґель.

На зміну класичній формі мистецтва приходить його романтична форма, змістом якої є «абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктивність, що осягає свою самостійність і свободу». Кінець романтичної форми мистецтва дослідник пов'язує з тим, що «ні Гомер, Софокл тощо, ні Данте, Аріосто чи Шекспір не можуть знову з'явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, — висловлено до кінця».

На зміну мистецтву в перспективі повинні прийти ре­лігія та філософія. З розвитком форм мистецтва Геґель співвідносить наявність трьох стилів — строгого, ідеального та приємного. Чимало місця в «Лекціях з естетики» від­ведено розробці таких визначальних для теорії літератури категорій, як роди та жанри поезії (особливо цікавими є міркування Геґеля з приводу роману як провідного жанру епічного мистецтва), засоби поетичної мови, умовність тощо.

 

Незважаючи на те, що гегелівська теоретико-літературна концепція від свого початку містила універсалістську тен­денцію, яка заганяла саму ідею розвитку мистецтва в глухий кут (оскільки в ній не проглядалася перспектива), вона є однією з найвизначніших віх у світовій науці. Досі від­чувається її плідний вплив на розвиток літературознавства.