Підручники Зарубіжна література Теорія Каталог авторів 5-12 клас Контакти Партнери
ЗНО 2014
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Актуальні матеріали
Інші предмети
Сочинения на русском



загрузка...
загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


Конспекти уроків російською мовою
Реферат, курсова, контрольна, дипломна робота, твір. Скористайтесь пошуком. Ви знайдете всі необхідні матеріали. =>>>>>>>>

Стаття

«Серцем дужчаєм в скорботі...»
Літературно-музична композиція до дня Чорнобильської трагедії

Н. Кириленко,

кандидат філологічних наук
Суми



Звучить 7 частина «Реквієму» В. Моцарта. Учениця під музику читає уривок із вірша А. Багряної «Малиновий дзвін»:

Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять,

За скоєний гріх розіп'ята живцем,

Прип'ята до неба, щоб вічності випить,

Щоб вмити від бруду змарніле лице?

Регочуть іони малиновим дзвоном,

Вбиваючи блиск нерозкритих очей,

Ридає вночі божевільна мадонна,

Приймаючи з лона холодних дітей

В бездонність ночей.

І тихо ступає життя у полин,

І лине Чорнобильський дзвін.

Вступне слово вчителя.

Час плине невпинно. Спливають роки, сплітаючись у десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії залишається найбільшим горем для нас, українців.

Минуло 20 років з моменту аварії на чорнобильській електростанції. Та яким далеким, ідилічно безхмарним видався нам тепер той дочорнобильський світ — спокійний, неквапний, самовпевнений, роками немовби занурений у напівсонну, поблажливу, вседозволяючу благодушність. Для всіх, хто прямо чи побічно був причетний до Чорнобиля, час ніби розколовся на дві нерівні частини: до 26 квітня 1986 року і після. Це дуже нагадало війну.

20 років — мить в історії людства, не дуже великий термін. Та за ці роки, за місяці — ми всі стрімко прозріли, подорослішали на цілу епоху, ми стали жорсткіші й вимогливіші і до самих себе, і до тих, хто приймає відповідальні рішення, до тих, у чиїх руках людське існування і доля природи. Бо надто вже високою ціною довелося і ще доведеться платити за Чорнобиль.

Учень читає вірш Г. Чубач «Мій Київ»:

Коли мій Київ

Зводивсь над віками,

Жінки хрестились

Тихими руками.

Коли мій Київ

Став самим собою,

Жінки світились

Ніжною любов'ю.

Комусь — ще юний.

А комусь — вже вічний.

Мені дістався Київ мій

Трагічний.



Звучить пісня «Чорнобильська зона» (сл. і муз. Т. Петриненка)

Учень 1. Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Павлович Правик. Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Михайлович Кібенок. Сержант Микола Васильович Ващук. Старший сержант Василь Іванович Ігнатенко. Старший сержант Микола Іванович Тітенок. Сержант Володимир Іванович Ти-шура.

Шестеро прекрасних молодих хлопців дивляться на нас зі стіни пожежної частини Чорнобиля, і здається, що їхні погляди скорботні, що застигли в них і гіркота, і докір, і німе запитання: як це могло статися?

Але це вже зараз здається. А тієї квітневої ночі, в хаосі і тривозі пожежі, не було в їхніх поглядах ні скорботи, ні докору. Ніколи було. Вони працювали. Вони рятували атомну станцію, рятували Прип'ять, Чорнобиль, Київ, усіх нас.

Учень 2. Увесь караул пішов за Правиком. 17 чоловік. Володя був наймолодшим, йому було 24 роки. Був добрий, м'який, ніколи нікому не відмовляв на будь-яке прохання. Він уважав, що має йти на поступки. У цьому, можливо, була якась слабкість з його боку — траплялися й сутички, а він дотримувався своєї лінії. Любив радіосправу, фотографію. Писав вірші, малював. Вів активний спосіб життя. Володі багато допомагала дружина Надія. Дружина його закінчила музичне училище і викладала музику в дитячому садку. Вони зовні навіть схожі були один на одного, обоє лагідні, їхні погляди на життя, ставлення до роботи — дуже тісно все переплелося, було єдине. За місяць до аварії у них народилася донька. Останнім часом Володя просив, щоб його перевели інспектором, усі згоджувалися, але йому просто не було заміни...

Учитель. Галина Ковтун (київська журналістка) у 1989 році написала документ-повість «Я писатиму тобі щодня...», — про 800 листів, які Володя відіслав «своїй Надії» за 4 роки і 4 місяці любові. «Сльоза омиває душу», — так сказала Галині Ковтун мати Надії.

Учениця читає вірш Л. Костенко «Очима ти сказав мені: люблю»:

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гіркого кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні,

Не раз хитнула доля терезами.

Слова, як сонце, сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Учень читає листа В. Правика з московської клініки (травень 1986):

«Живу я добре. Поселили нас у клініці для огляду, як ви знаєте. Тут усі, хто тоді був там. Так що мені весело, адже мій караул увесь при мені. Ходимо, гуляємо, милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися доводиться через вікно. І це триватиме, мабуть, місяців півтора-два.На жаль, тут такі закони: доки все не обстежать, не випишуть. Надійко, живи у батьків, я приїду прямо туди. Та ще хай моя дорога теща підшукає для мене роботу, щоб я міг перевестися. Надійко, ти читаєш мого листа і плачеш. Не треба, витри слізки, усе обійшлося добре, ми ще проживемо до ста літ, і донечка наша ненаглядна тебе переросте разів у три...». Скільки треба мужності, людяності, любові, щоб так спокійно вимовити своє останнє слово прощання.

Лине пісня «Любовь с полынной горечью».

Учень (читає):

«Указ Президії Верховної Ради СРСР: За мужність, за героїзм ! самовідданість, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильський АЕС, присудити Володимиру Павловичу Правику звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.»

Учень. Читає вірш Л. Костенко: «Страшний калейдоскоп»:

Страшний калейдоскоп: в цю мить десь

хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель. Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Загладь.

Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета. Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

На цих всесвітніх косовицях смерті!

Учень (зачитує історичну довідку про Чорнобиль): Чорнобиль — місто Київської області, райцентр, знаходиться на річці Прип'ять (притока Дніпра). Річний порт. Перші літописні зведення про Чорнобиль відносяться до 1193 року. У 1362 році місто захоплене феодальною Литвою. Після Люблінської унії в 1569 році попало під владу Польщі. Населення Чорнобиля брало участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 pp. Після другого розподілу Польщі (1793) Чорнобиль — у складі Правобережної України. З 1941 року Чорнобиль — місто. У місті ремонтно-експлуаційна база Дніпровського річного пароплавства, заводи, промислові комбінати, комбінати побутового обслуговування, 4 школи, ПТУ, музична школа, лікарня, поліклініка, Будинок культури, кінотеатр, бібліотека.

2 учні зачитують діалог (із бесіди із закордонними гостями у відділі інформаційних і міжнародних зв'язків) про назву станції:

- Хіба ЧАЕС знаходиться не в Чорнобилі?

- Ні, до аварії вона не мала нічого спільного з цим містом. Навіть станційний персонал проживав у спеціального для нього збудованому місті Прип'яті.

- Чому ж вона так називається?

- Станція будувалась на території Чорнобильського району, де на початок будівництва не було інших великих населених пунктів. Тому її назвали Чорнобильською.

Учениця читає вірш Г. Чубач «Весна 1986»:

Можливо, я колись прощу,

Але забути це не вдасться;

Біда забрала в мене щастя

Радіти теплому дощу.

Можливо, я колись втомлюсь,

Але забути — не забуду:

Бездомний пес по місту блудить,

І я , як всі, його боюсь.

І двір наш зовсім опустів.

Дітей із Києва вивозять.

У матерів — болючі сльози,

І їм не треба втішних слів.

Можливо, я колись навчусь

Міняти гнів на тиху милість.

А нині прошу: ваша гнилість,

Зійдіть з дороги, бо зірвусь!

Не можу більше біль таїть,

Не тішусь ранньою весною.

Мій світ, як хмара над Десною:

Як зупинилась, так стоїть.

Посеред мирних, добрих днів

Така печаль! Така пекучість!

Не «жить», не «буть», а «брати участь» —

Хтось зручно вигадать зумів.

І замість правди напівправда,

Вриває ниточку добра.

І воду п'ємо із Дніпра,

Яку ніхто вже пить не радить.

І бджоли з вуликів летять

На цвіт чорнобильського саду.

Звучить пісня «Історія» (муз. Т. Кукурузи, сл. Б. Стельмаха).

Учениця читає вірш Г. Чубач «Зима 1987»:

Ця зима, як ніколи — важка.

І здається, повік не минеться.

У дворі горобина гірка

Так вродила, що гілля аж гнеться.

Червоніє, шаріє, горить

І не може причину збагнути:

Таж усю обривали торік.

А в цю зиму про неї забуто.

Навіть ворон — і той не клює,

А кудись понад нею літає.

Горобинонько, горе моє,

Ти даремно на радість чекаєш.

Зародила,але не хвались.

Вчені людям одверто сказали:

Лікувальна, корисна... колись...

А тепер ти отруйною стала.

До ягід не торкнеться рука.

Кожна гілка зачепить за серце.

Ця зима, як ніколи, — важка.

Проминає, але — не минеться.

Учитель. Світ узнає про Чорнобильську трагедію. Одним із перших більш повну картину аварії на Чорнобильській АЕС дав журнал «Ньюсуік» 12 травня 1986 року: «Страшна ядерна аварія охопила Радянський Союз і привела до викиду радіоактивних хмар над Європою. Уже одне слово викликає страх. На цей раз науковий геній людини катастрофічно поєднався з людською помилкою на ЧАЕС в Україні. Москва заховала повну інформацію від свого ж народу і, взагалі, від усіх. Але скільки ще помре людей? Менш ніж за 5 місяців до того США втратили Шаттл, а Україна — ЧАЕС. Завдання нині — винести урок із катастроф і виправити помилки».

Звучить пісня «Пекло» (муз. О. Костіна, сл. В. Матвієнка).

Учень читає вірш Л. Оленівської «Чорнобильське літо»:

Софіє! Богдане! Із-під копита

Втікає майдан.

Хто залишиться з вами?

А син маленький так тихо пита:

— Куди це ми їдемо, мамо?

Не знаю. Мовчу. Темнота. Сліпота.

Розстріляні хмари, і сонце з громами.

А син мене знову і знову пита:

— До кого ми їдемо, мамо?

У київським небі здригнувся літак.

Немов до Дніпра — до віконець — губами

Малі серденята не в такт і не так

Забились.

— Ми більш не повернемось, мамо?

Учитель. Близько 20% території біля Чорнобиля все ще є «гарячими полями» або зонами з високою активністю — 200, 300 і навіть 500 рентген. Із 179 сіл у 16 уже повернулись і ще 50 в небезпеці. Чорнобиль сьогодні не дім, а робочий майданчик для тисяч людей.

Найстрашніше — тиша. Сьогодні Прип'ять — місто привидів. Людям не можна сюди повертатись мінімум чверть віку. Це «закрите місто». І все ж багато хто хоче повернутися назад. З цієї причини Прип'ять обнесена сьогодні високим парканом з колючим дротом, а величезне кладовище автомобілів поблизу міста охороняється електронною системою.

Усього 69 сіл у Київський області були евакуйовані після аварії, тільки 2 можна було заселяти знову. Це означає, що із більше ніж 100 тисяч переселенців повернутися додому змогли тільки близько тисячі. Менш ніж за кілометр від ЧАЕС мертвий ліс. Там, де колись було більше 70 акрів соснових дерев, тепер — лише рівні стовбури, без листя, з відтінком страшного рудого кольору. «Рудий», «рижий» ліс — так його назвали.

Людські втрати: 31 людина загинула, 237 госпіталізовані, 135 тисяч евакуйованих.

Судові справи проголошено проти:

1. Осіб, які не зуміли забезпечити належного захисту людей від радіації.

Деяких відповідальних працівників Міненерго СРСР, які не виявили належного контролю за роботою станції і не організували безпеки людей.

Стосовно деяких проектників. Процес у Чорнобилі продовжується.

Учень читає вірш В. Кордуна «Зона»:

Земля за колючим дротом,

земля позбавлена волі.

У плинних древлянських широтах

сосни вклякають поволі.

Не вберегли ми рідну землю,

ще й у горі залишили потім.

Тож чи я відчахну від душі

й відокремлю просвітлену кров'ю і потом?

Чи простиш нам, земле пречиста,

Що тебе прирекли на засуд?

Плин літописів, тьма літочислень —

Все це викреслено із часу.

Ти чия, моя земле, чия ти?

І чиї милосердні очі

із досвітніх глибин зірчатих

надивитись на тебе хочуть?

Поки знов ця земля зцілиться,

проминуть віки, не народи.

Мушу ждати. Незнані побачивши лиця,

затамую востаннє свій подих.

Ліси й села за дротом,

і тяжко зітхає глина.

Перед Поліссям, стражденним народом —

стаю на коліна.

Учень зачитує спогади сина І. Драча — Максима Драча, студента 6 курсу лікувального факультету Київського медичного інституту):

«Про аварію вперше почув уранці в неділю, 27 квітня. О 10 годині подзвонили, сказали готувати місце для хворих з Прип'яті зі своїми речами, а потім прибіг дозиметрист і сказав, що хворі «світяться». Усі хворі скаржились на головний біль, слабкість. Чергував до ранку. 1 травня знову чергував. 4 травня ми поїхали в зону — перевіряли фон в автобусах, на одязі людей. У наших бригадах були ще й дівчата. 8 травня приїхала зміна, а нас — у Київ. А 11 я захворів. Поїхали в лікарню».

Учень. Крім студента М. Драча там лежали ще ліквідатори наслідків аварії: Кость Лісовий, Кость Дахно і Володя Бульба та Діма П'ятак — усі лікарі.

Учень. А скільки тренувався пілот ВПС Київського військового округу, снайпер, полковник, майстер вертолітного спорту СРСР Микола Андрійович Волкозуб, щоб здійснити політ над реактором, зависнути, викинути мішки з піском, зняти температуру з реактора і склад вихідних газів. Над реактором він завис на 19 хв. 40 сек. «Я весь час бачу її». На ціле життя, мабуть залишиться в пам'яті. Я навіть знаю, де, які уламки літали на ній, — їх ще ніхто не бачив, а я розгледів.

Учень. До Києва прибули американський доктор Хаммер та асистент — доктор Гейл, щоб допомогти потерпілим.

«У майбутньому, коли Рейган приїде до Росії, я хотів би, щоб він відвідав Київ і Чорнобиль. Хай і він побачить те, що бачив я. Тоді, гадаю, він ніколи не говоритиме про ядерну зброю».

Учениця. Історія. Скільки їх, історій, на Чорнобилі. На чому перевіряються люди? На горі.

Випадок. Розповідає А. Перковська: «Приходить до мене заступник директора А. С. Царенко і говорить: «Допоможіть, треба похоронити Шашенка — оператора, що загинув на 4 блоці, а Варивода з будуправління не дає автобуса, він у нього один. І дуже потрібний живим». Я пішла до Вариводи. Не дав. Тоді я виходжу на дорогу, зупиняю перший зустрічний автобус, віддаю його Вариводі, а його автобус беру на похорон...»

Учень. Ситуація із школярами. Школа №4. м. Прип'яті. «Коли було проведено евакуацію, ми не вивезли шкільних журналів. Адже сподівалися повернутися в місто. Журналів не було, і ми запропонували їм самим виставити собі оцінки. Коли переглянули — жоден не завищив оцінки, а дехто навіть занизив».

Учень читає уривки з поеми І.Драча «Чорнобильська Мадонна» (на вибір учителя).

Учень:

Тихо на вулиці,

Чисто в квартирі, —

Спасибі реактору

Номер 4.

Такі ось веселі віршенята гуляли по Києву в травні 1986 p.,коли ешелони везли з міста дітей. На атомний спалах Україна відповіла сильним гострослів'ям. Особливо шанувалося дотепне слово поміж тих, кому випало працювати в зоні. Як і на війні, гумор був дуже потрібним.

Жарти на будь-який смак:

— Українці — горда нація, їм до лампи радіація.

— Реклама: «Відповідайте, Київ! Ви будете вражені».

— Оголошення диктора на Київському вокзалі Москви:

«Увага! На першу колію прибуває швидкий поїзд «Київ-Москза». Радіація вагонів із голови до поїзда» .

— Відбувся фестиваль «Київська весна»: премію присудили за пісню «Не вій, вітре, з України»;

— Пугачовій за пісню «Відлітай, хмаро, відлітай»;

— Леонтьеву за пісню «І всі біжать..»

— Гасло «Мирний атом — у кожний дім».

Учень. «І засурмив третій Ангел», — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та водні джерела. А ймення тій зорі Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона. Тексту цьому на ймення Апокаліпсис майже 2 тисячі років.

Учениця читає вірш О.Пахльовської «Це ти, Маріє...»:

Не впізнаю — ні зблизька, ні здаля.

Це ти, Маріє, знов ідеш за гробом?

Тепер тут зона, а була земля...

Тут був чорнозем, а тепер — Чорнобиль.

Тут все — було. Який минулий час!

З яких похмурих неземних граматик?

Чи тут вже апокаліпсис почавсь?

Чи знов пройшли тут гунни і сармати?

Все хоче народитися і жить.

І розцвісти. І збутись. І любити.

І вільний кінь вздовж берега біжить,

Не знаючи, що він уже убитий.



Учень читає вірш Ліни Костенко:

Стоять озера в пригорщах долин,

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царствений цибатий чорногуз

Поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе,

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє.. І на все, на все

Лягає пил чорнобильської траси.

Жоржини на чорнобильський дорозі

Вже другий рік, як струшують біду,

Прозорий жах обмацує ворота —

Чи можна людям в хату увійти?

Роса — як смертний піт на травах, на горіхах.

Але найбільше стронцію — у стріхах.

Хто це казав, що стріхи — традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.

Аборигени острова Надії.

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між зоною й не зоною?



Звучить пісня «Малиновий дзвін» (муз. С. Гайдученка, сл. А. Багряної).

Учень читає вірш О. Пахльовської «Сучасне дерево пізнання»:

Ніяких змін на цій старій землі.

Лиш грім проклять, де вчора ще — осанна,

Та ж сама Єва. І той самий Змій,

І тільки яблуня далеко не та сама.

Плоди солодкі. Листя ще густе.

Адам освоїв найновіший трактор.

І так наївно яблуня росте,

А поблизу — Чорнобильський реактор.

Тут по траві не пройдеш босоніж.

І Єва плаче — яблука достигли ж!

А Змій стурбовано шипить:

— Не їж-ж-ж!

Бо істину впізнати вже не встигнеш-ш-ш!



Учень читає вірш О. Пахльовської «О, повернись. ..»:

О, повернись, якою Ти була

Сто літ тому, і тисячу, і вчора!

...отруйні ріки вбрід перебрела

І княжі тіні похилили чола.

Ти — Русь. Ти давня. Київська, ще та,

Чий меч святили у соборах Лаври,

І на рельєфах древнього щита

Світився горем профіль Ярославни!

Був вітер — сторож всіх твоїх границь,

Був теплим дух великих медозборів,

І темним — пурпур княжих багряниць,

І світлими хрести Твоїх соборів!

Невже ж до нас Твій голос не озветься,

Коли нащадки ходять по гробах?!

На тій землі, де зводили фортеці,

Тепер стоїть бетонний саркофаг.

Уламки смерті робот підмітає.

І квітки вже жахається бджола.

Спитай в Дніпра — чи він ще пам'ятає

Тебе таку, якою ти була?

О, як за все, що зроблено, простити?

В яких віках засне оця біда?

...Приходив князь. Хотів киян хрестити.

Але була вже мертвою вода.



Звучить пісня «Молитва за Україну» (муз. і сл. Т. Петриненка).

загрузка...
загрузка...

Яndex
 
загрузка...
Loading...
Google