Зарубіжна література Теорія Каталог авторів 5-12 клас Контакти Партнери
ЗНО 2014
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Актуальні матеріали
Інші предмети
Сочинения на русском



загрузка...





Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


Наш сайт купує конспекти уроків з української та зарубіжної літератури
Реферат, курсова, контрольна, дипломна робота, твір. Скористайтесь пошуком. Ви знайдете всі необхідні матеріали. =>>>>>>>>

МОВА ВІРШОВА Й ПРОЗОВА

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ЗІ ВСТУПУ

ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА



В. Т. Боднар, кандидат філологічних наук

 

 

Твори художньої літератури за особливостями організації поетичної мови поділяються на прозові і віршові. Вони мають свої особливості й закономірності. Вживання їх не є явищем довільним, залежним лише від бажання автора, а зумовлюється рядом певних чинників. Наприклад, ліричні твори, як правило, пишуть віршами, а романи, повісті, оповідання — прозою. Вибір автором форми мови (прозової чи віршової) пов'язаний з естетичними завданнями, які він перед собою ставить.

На відмінність прози й віршів указує вже саме походження цих термінів. Слово проза походить від латинського прикметника prosus, що означає вільний, прямий, незв'язаний. Слово вірш походить від латинського versus, що означає оберт, ряд, рядок. Звідси французьке le vers, польське wiersz, білоруське вєрш, українське вірш. Російське стих походить від грецького stichos, що теж означає ряд, порядок, лад. Справді, віршовій мові властивий певний лад, порядок у самій будові, тоді як прозова мова такого ладу не має. Мова художніх творів взагалі емоційно забарвлена. А віршова мова — це форма особливо наснаженої художньої мови. Що ж надає віршам підвищеної емоційної виразності?

Віршова мова, на відміну від прозової, ритмічно організована. Ритм властивий багатьом явищам і процесам. Він означає рівномірну послідовність певних рухів, ударів, дій. Наприклад, є свій ритм у русі Землі навколо Сонця, в припливі і відпливі морів, роботі серця. Значення ритму в житті і праці дуже велике. Додержання його полегшує рух, роботу, а порушення — утруднює. Велике значення має ритм і в різних видах мистецтва, зокрема в музиці і літературі.

Елементи ритму є і в прозовій мові, але тут вони незначні. Вони випливають з вимог вимови в поєднанні із змістовим і синтаксичним поділом мови. Поділ прозової мови на відтинки (мовні такти) нерегулюється якимись твердими нормами й межами. Мовні такти в прозі, як правило, не сумірні: один — довший, інший — коротший.

Інша річ — віршова мова. Ритмічність її основана на додержанні тих чи інших вимог. Віршовий ритм полягає в закономірному повторенні певних сумірних мовних одиниць, які при читанні виділяються паузами.

Щодо зорового сприймання, віршова мова відрізняється від прозової будовою рядків: прозова мова становить собою суцільний безперервний текст, а віршова — поділяється на відтинки — рядки. Кожний рядок кінчається паузою, незалежно від того, чи вимагається вона на основі будови речення, чи ні. Ці паузи називають ритмічними. Вони інколи збігаються з граматичними й логічними, а інколи не збігаються.

При голосному читанні віршового твору інтонується поділ тексту не тільки на смислові й синтаксичні відтинки, а на віршові рядки. Ритмічні паузи в кінці рядків інтонаційно виділяють, підкреслюють ті слова, які стоять в кінці віршових рядків. Часто звучання цих рядків посилюється ще й римами. Рима (співзвучне закінчення слів у віршових рядках) посилює емоційну виразність віршового тексту, хоч вона і не обов'язкова, — бувають вірші без рим.

Ритмічна організація віршової мови є одним з важливих чинників її емоційної виразності. Для ілюстрації цього положення проведемо невеличке дослідження.

Ось початок відомого вірша Шевченка:

 

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить...

 

Досить змінити порядок слів, щоб уривок зазвучав уже не з тією емоційною піднесеністю, яка властива авторовому тексту:

 

Дні минають, ночі минають, літо минає.

Листя пожовкле шелестить, очі гаснуть,

думи заснули, серце спить...

 

Втрата ритмічності в звучанні даного тексту веде і до зменшення його емоційності. Виходить, ритмічна організація мови виконує певну естетичну функцію.

Художньою особливістю прози є й те, що вона має інші способи і форми словесної образності, ніж віршові твори. Так, різні види тропів, що відіграють велику роль у віршовій мові, займають у прозі значно менше місця. Натомість прозі притаманна передусім взаємодія різних способів викладу художнього матеріалу: мова автора, оповідача, персонажів. Сама художньо-словесна тканина в прозі, порівняно з поезією, прозоріша, ніби безпосередньо зображує певну дійсність. З цієї мовної тканини ми безпосередньо сприймаємо вчинки, образи, переживання героїв; захоплюємося точністю і красою слова. Відповідно до цього в прозі більше значення має сюжет, послідовний розвиток дій; яскравіше виступають характери і обставини. Проза має тяжіння до епосу, а вірші — до лірики.

Віршову мову часто називають музикальною; саме в застосуванні до віршів часто говорять про «музику слів», «музику звуків». Щодо слів і звуків ці означення не можна приймати інакше, як метафору. Проте віршова мова має елементи, що споріднюють її з музикою, а саме: мелодію, ритм. Звичайно, музична мелодія й мелодія віршової мови не одне й те саме, і хоч в ритмі поезії і ритмі музики є спільні риси, але ще більше відмінного.

Ритм музики безперервний, в нього включаються не тільки ті звуки, які співаються чи граються, а й паузи. Ритм поезії починається з кожного окремого рядка. В музиці удари можуть без кінця ділитися: можуть бути цілі удари, половини, чверті, 1/8, 1/16, 1/32 і т. д. Звукова експресія музики й віршової мови хоч і має дещо спільне, проте за природою своєю вони відмінні. Носієм емоції в музиці є звуки і їх поєднання, а у віршах почуття передають насамперед за допомогою семантики слів та словосполучень. Звукова форма віршової мови у виявленні настроїв та почуттів відіграє допоміжну, а не основну роль.

 

II. Ритм у віршах і прозі

 

Головною ознакою віршованої мови вважається ритм. Ритмом називається повторюваність однакових або подібних явищ через певні, сумірні відрізки часу. Віршовий ритм — це повторення сумірних мовних одиниць, що ними є самі віршовані рядки, які промовляються поспіль один за один.

Отож, рядок — основна ритмічна одиниця в будь-якій системі віршування, але ритмічна організація рядка в кожній з відомих систем своя, особлива. Рядковий ритм може бути побудований:

а) на чергуванні довгих і коротких складів у вірші (метричне віршування у давніх греків і римлян);

б) на рахунку складів у вірші (силабічний вірш);

в) на рахунку наголосів у вірші (тонічний вірш);

г) за наголошеністю і ненаголошеністю складів (силабо-тонічне віршування).

Але в усіх випадках віршовий ритм виникає лише із співвідносності рядків як сумірних відрізків. Через це віршовий ритм виникає не в окремому рядку, а тільки в об'єднанні їх у вірші, як цілому.

Візьмімо Франків вірш:

 

Коли почуєш, як в тиші нічній

Залізним шляхом стугонять вагони,

А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,

Дитячий плач, жіночі скорбні стони,

Важке зітхання і гіркий проклін,

Тужливий спів, дівочої дисканти, —

То не питай: «Цей поїзд — звідки він?

Кого везе? Куди? Кому вздогін?»

Це — еміґранти.

 

Цей вірш розпадається на дев'ять більш-менш однакових, сумірних за своїм звучанням рядків; отож, перед нами є певні одиниці; одиниці ці сумірні, вони повторюються і не перебиваються будь-якими відмінними від них іншими одиницями. Ось таке закономірне повторення сумірних одиниць і становить віршовий ритм.

А чому ми вважаємо ці одиниці сумірними? Тому, що в основі їхньої сумірності лежить певна однаковість у розташуванні наголошених і ненаголошених складів у межах рядка.

Позначимо наголошений склад значком «», а ненаголошений « È» у взятому нами за приклад вірші:

È È È    È È

Ко ли по чу єш, як в ти ші ніч ній

È È È È È È È

За ліз ним шля хом сту го нять ва го ни,

È È È È È

А в них гу де, шу мить, пи щить, мов рій,

È È È È È È

Ди тя чий плач, жі но чі скор бні сто ни,

È È È È È È

Важ ке зіт ха ння і гір кий про клін,

È È È È È È È

Туж ли вий спів, ді во чо ї дис кан ти, —

È È È È  È È

То не пи тай: «Цей по їзд — звід ки він?

È È È È È

Ко го везе? Ку ди? Ко му вздо гін?

È È È È

Це - е мі ґран ти.

 

Зі схеми бачимо, що в цих рядках наголос падає на тому самому місці: він припадає (за невеличиким винятком) на 2—4—6—8—10 склади, відповідно до цього: 1—3—5—7—9—11 склади — ненаголошені.

Таким чином, у даному випадку рядки сумірні один з одним тому, що в них наголоси розташовані більш-менш однаково, на тих самих складах у рядку.

Також бачимо зі схеми, що й закінчення рядків мають повторення однакових елементів: непарні рядки (за малим не всі) закінчуються на наголошені склади, а парні (за малим не всі) — на ненаголошені; правильне чергування цих закінчень посилює ритмічність вірша. Легко також помітити, що в кожному рядку 10 або 11 складів, притому рядки чергуються: 10, 11; 10, 11 і т. д., тільки 9 рядок — 5 складів.

Далі ми можемо помітити, що на кінцях рядків (знову через рядок) повторюються однакові звуки, наявність яких знову таки посилює елемент повторення однакових елементів вірша, тобто посилює ритмічність його.

Нарешті, треба врахувати ще одне — після кожного рядка ми робимо зупинку (паузу), і після паузи починаємо новий рядок. Таким чином, у кінці рядка повторюється ще один елемент — пауза. Слід пам'ятати, що у вірші у кінці рядка така пауза потрібна, що ми її робимо навіть тоді, коли кінець одного і початок другого рядка тісно між собою пов'язані. Якщо ми цього не додержуємося, то ритм вірша буде різко порушений. Адже, усуваючи паузу, ми порушуємо відчуття кінця рядка, тобто ритмічної одиниці, що без неї немає і ритму. Щоб відчувати певне сполучення слів як ритмічну одиницю, як віршовий рядок, треба, щоб у кінці цього рядка була зроблена велика пауза, яка зберігається навіть у тому випадку, коли це непотрібне за змістом.

Як бачимо, віршовий ритм — це вельми складне явище, що визначається і порядком складів у віршовій мові, і розташуванням пауз, і чергуванням закінчень.

Самостійного смислового значення ритм не має, але він посилює те смислове навантаження, яке має дане слово; надає мові більшої сили і краси та через свій чуттєвий характер допомагає усвідомити те, що не відразу усвідомлюється нашим розумом.

Чи може бути ритм у прозі? Певний ритм мають і деякі прозові твори. Але цей ритм ґрунтується на особливостях синтакси і не відразу помітний. Помітним він стає, коли, для прикладу, поділимо початок оповідання Марка Вовчка «Кармелюк» на синтаксичні одиниці:

 

Хто бував на Україні?

Хто зна Україну?

Хто бував і знає,

той нехай згадає,

а хто не бував і не знає,

той нехай собі уявить,

що там скрізь білі хати у вишневих садках,

і весною... весною там дуже гарно,

як усі садочки зацвітуть

і усі соловейки защебечуть.

 

Тепер уривок нагадує нам поезію в прозі, або вірш у прозі — невеликий прозовий твір, який своїм змістом, ліризмом, емоційністю і навіть елементами ритмічності наближається до поезії, але не розбитий на віршові рядки.
 

III. Рима. Види рим. Способи римування

 

Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.

Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.

Функції рими:

1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;

2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;

3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;

4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об'єднуються у строфи.

В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи.

...Я завжди ставлю найхарактерніше слово на кінець рядка і добуваю для нього риму за всяку ціну...» (В. Маяковський, «Як робити вірші?»).



ВИДИ РИМ            

РИМА

За частинами мови

За характером закінчень рядка

За місцем голосу

нрама-тична

неграма-тична

точна

неточна

чоловіча

жіноча

дієслі-вна

прислів-никова

дакти-лічна

гіпердак-тилічна

іменникова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 





Д. Павличко зауважив, що «буденне» і «сіре» слово, як тільки воно стає римою, перетворюється на очах, ніби в ньому оживає молодий голос, душа його оновлюється й розквітає. Стаючи римою, слово поєднується з іншим словом чи групою слів, причому це поєднання радісне,бажане, коли вібрація одного звука вільно входить у звук інший і слова обмінюються навзаєм як звуком, так і певними елементами свого внутрішнього змісту» (Д. Павличко. «В глибини слова»).

 

 

Рими класифікуються :

1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на :

— окситонні (чоловічі);

— парокситонні (жіночі);

— дидактичні;

— гіпердактилічні.

Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов'язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.

Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:

Козак на північ прудко мчить,

Козак не хоче відпочить.

Копито сніг примерзлий б'є,

Луною дзенькіт оддає.

Безлюддя й пустка навкруги.

Кошлаті гачарі. Сніги.

(М. Бажан. «Гонець»).

Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.

Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м'якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.

Наприклад:

 

Тихий сон на горах х Ùдить,

За рученьку щастя в Ùдить.

І шумлять ліси вже тúхше,

Сон мені квітки колúше.

Спіть, мої дзвіночки сúні,

Дикі рожі в полонúні!

(О. Маковей. «Сон»).

 

Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:

 

Гори багрянцем кривавим спалáхнули,

З промінням сонця західним прощáючись,

Так моє серце жалем загорíлося,

З милим, коханим моїм розлучáючись.

(Леся Українка. «Східна мелодія»).

 

Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п'ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:

Як була я молодою препод Ùбницею

Повісила фартушину над вік Ùнницею.

(Т. Шевченко. «Гайдамаки).

Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:

Він мурличе, бува,

Ходить кíшечкою.

Кусь — і зубки схова

За усмíшечкою.

 

Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою).

Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок.

Не часто трапляються вірші, в яких усі клаузули були б одного виду. Згадаймо початок відомого вірша Шевченка:

 

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

 

Тут чергуються жіночі рими (будý — забýде) з чоловічими (нí, чужинí, менí) і дактилічною (однаковíсінько), і вірш не звучить монотонно.

 

2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів :

а) за повнотою суголось :

точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несíть — ідíть, зéрня — тéрня, прирÙдний — нарÙдний. Точна рима, що її творять п'ять, шість і більше фонем (сýджений — огýджений, стрáчених — небáчених), називається ще глибокою;

неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука:

хвúлі — долúні, прилітáють — складáю,

ожерéдами — всерéдину .

Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом:

красúва — невгасúма, сідáє — куняє,

наскрíзь — побúйсь .

І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом:

рýнами — ворýнами, кадр — кедр,

москíт — мускáт, р Ùків — рукáв.

 

б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими :

багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнúцтво, корÙна — ворÙна, кільцé — сільцé, красá — росá, весл Ù — понеслÙ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя;

бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні:

сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé — тебé — себé,

люблю — молю — мою ;

в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими :

прості — це такі рими, які складаються з двох слів:

гр Ùші — хорÙші, рýки — крýки;

складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів:

сонце — сон це; колисці — колись ці;

колихати — коло хати; на камені — важка мені ;

омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми:

«діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;

 

г) залежно від місця у рядку рими бувають :

прикінцеві — римуються останні слова рядка:

«Густа, медова теплотá — високі налива житá»

(М. Рильський);

внутрішні — римуються будь-які слова в рядку:

«Все йде, все минає, і краю немає...»

(Т. Шевченко);

д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:

іменникові (хáти — палáти, грач — помагáч);

прикметникові Ùрний — мотÙрний, багáтий — пихáтий);

дієслівні (пúше — колúше, почувáти — ночувáти).

Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий, пýть — ідýть).

Наприклад:

Ніч холодною рукою, там, за даллю голуб Ùю ,

розгорнула наді мною зір невидані світú,

і дорогою ясною кличе, манить за соб Ùю ,

щоб нервовою ходою міг за нею я пітú...

(В. Сосюра. «Ніч»).

 

Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голуб Ù ю (прикметник) із соб Ùю (займенник), а світú (іменник у множині) з пітú (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна.

Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.

 

IV. Способи римування

РИМУВАННЯ

cуміжне

аа bb

четвертне

аааа

 

перехресне

а bаb

потрійне

ааа

кільцеве

а bbа

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 







Звучання вірша залежить не тільки від того, які рими за своєю природою, а й від того, як вони розташовані, які способи римування застосовує поет.

Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними.

Розрізняють такі способи римування:

1. Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо: аа бб вв

Наприклад:

У місті, де ми не зустрілись, я знову а

Блукаю з тобою, і нашу розмову а

Корабликом діти пускають на воду б

Вона запливає, відчувши свободу, б

У погляд відкритий твого океану, в

Де, може, і досі шукаєш кохану. в

Де, може, мене пам'ятаєш і досі?.. г

Заплутався вечір тоді у волоссі... г

А ти розплітав мої коси невміло, д

І мріяла я, щоб вони посивіли д

На грудях твоїх, як сивіє світання, е

Як гасне на небі зірниця остання е

(Софія Майданська)

 

2. Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб .

Наприклад:

Я не скажу і в пам'яті — коханий. а

І все-таки згадай мене колись. б

Ішли дві долі різними шляхами. а

На роздоріжжі долі обнялись. б

(Ліна Костенко)

 

3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою.

Схема: абба.

 

Згадати лиш, як дивно шелестить а

Грудневий сад, занурений в світання. б

Болить недоціловане кохання, б

Вже стільки часу, а воно болить... а

 

Клялась забути, а таки живе! в

У метастази проростає нові. г

Це світло невигойної любові г

Через роки і відстані пливе. в

(Ганна Костів-Гуска)

Іноді в катрені спостерігається і неспароване римування, тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші, а перший і третій залишаються без рим. Схема: абвб.

Що тобі сниться ночами, а

Як вітер і хлюпає дощ? б

Визбируєш крихти пам'яті в

З-посеред львівських площ? б

 

Шукаєш ту диво-квітку, г

Що так і не розцвіла? д

Уже навіть важко згадати: е

Була я чи не була? д

(Ганна Костів-Гуска).

4. Тернарне римування — через два рядки.

Схема: аа б вв б.

Наприклад:

На все є час і є пора, а

Якщо то гра — то чесна гра, а

А якщо ні — обличчям до болота. б

Якщо минув любові час, в

Якщо минув любові час, в

Нехай мені залишиться свобода б

(Леся Романчук)

 

5. Потрійне римування — рима охоплює три рядки, що стоять поряд. Схема: ааа.

Наприклад:

О, ні! а

Являйся, зіронько, мені а

Хоч в сні! а

 

6. Монорима або наскрізне римування (франц. monorime від грецьк. monos — один) — вірш, у якому всі рядки (більше трьох) охоплює одна рима.

Схема: ааааа...

Наприклад:

Здається, часу і не гаю, а

а не встаю, не встигаю! а

Щодня себе перемагаю, а

від суєти застерігаю, а

і знов до стрічки добігаю, а

і знов себе перемагаю, а

і не встигати не встигаю, а

і ні хвилиночки ж не гаю! а

(Ліна Костенко)

 

Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими.

Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка:

 

Вже скосили грéчку, осінь недалéчко,

місячна вуздéчка впала на поріг.

І трава шеп Ùче про небесні Ùчі,

що крізь далі н Ùчі сяйво шлють до ніг...

 

А туман, де лýки, ломить білі рýки,

глушить ночі звýки маревом густим.

Тíні, тíні, тíні... Не дзвенять у сúні

співи солов'íн і за вікном моїм.

 

Пісню калинíву я складаю зн Ùву,

і з людьми розм Ùву серцем я веду...

Тишина, ні рýху... Небо землю слýха,

падають десь глýхо яблука в саду.

(Володимир Сосюра).

 

Моноримічно будуються часто вірші для дітей:

Ой нумо, нумо а

В зеленого шума, а

А в нашого шума а

Зеленая шуба. а

(Дитяча пісенька).

 

Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.

 

 

V. ЦЕЗУРА. КЛАУЗУЛА

 

Віршована мова багата на різні паузи, що підсилюють ритм і увиразнюють зміст. Крім міжслівних та логічних (на розділових знаках і між синтагмами), властивих і прозовій мові, тут є ще прикінцеві (паузи між рядками), емоційні (зупинки для підкреслення якогось слова при виразному читанні) та цезура.

Цезура (лат. caesura — розтин, розріз, поділ) — пауза в середині рядка, що поділяє його на дві частини (піввірші). Цезура має ритмотворче значення — вона підсилює, підкреслює ритм і смислове — виділяє найважливіші слова, увиразнює висловлену думку. За своєю тривалістю цезура трохи коротша за міжрядкову паузу.

Найчастіше цезура з'являється в багатостопних рядках. Вона може бути постійною, якщо стоїть у всіх рядках на одному й тому ж місці; рухомою, якщо вона є в кожному рядку, але в різних місцях; періодичною, якщо ритмічно з'являється через рядок або два.

Клаузула (лат. clausula — закінчення) — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Співзвучні клаузули утворюють риму.

Залежно від місця наголосу розрізняють клаузули (як і рими):

окситонні (чоловічі) — з наголосм на останньому складі. Кінець рядка звучить твердо, уривчасто.

Наприклад:

Лине кроків дзвíн — перегуки мíн»

(Володимир Сосюра);

парокситонні (жіночі) — з наголосом на передостанньому складі. Кінець рядка звучить м'якше, тепліше.

Наприклад:

Женою-трудівницею на п Ùлі —

із піснею про волю у нев Ùлі.

(Максим Рильський);

дактилічні — з наголосом на третьому від кінця складі. Кінець рядка звучить плавно, лагідно, іноді тужливо.

Наприклад:

Рученьки терпнуть, злипаються вíченьки...

З раннього ранку до пізньої нíченьки

(Павло Грабовський);

гіпердактилічні — з наголосом на четвертому від кінця складі. Така рима часто сприймає додатковий наголос на останньому складі і тому звучить , як чоловіча.

Наприклад:

Як була я молодою препод Ùбницею, —

повісила фартушину над вік Ùнницею.

(Тарас Шевченко).

Звичайно, якоїсь певної інтонації рими (і клаузули) створити самостійно не можуть — вони лише увиразнюють, посилюють основну авторську інтонацію.

 

 

Рекомендована література :

 

1. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ „Академія", 1997.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова. — К.: Правда Ярославичів, 1998.

3. Волкова Т. С. Проблема жанра в лирике. — Львів: Світ, 1991.

4. Сидоренко Г. К. Як читати і розуміти художній твір. — К.: Радянська школа, 1988.

5. Безпечний І. Теорія літератури. — Торонто: Молода Україна, 1984.

Джерело: Поетичні майстерні


загрузка...
загрузка...

Яndex
 
загрузка...
Loading...
Google